— Нічого не хочу, — відповідає Лугай. — Лиш дай мені пару добрих коней і на рік їсти. Я собі й поїду.
На то й пристали. Лугай зібрався в дорогу попрощався з жінкою й поїхав.
Їде, їде, через півроку добирається до тої гори, а там три орли — стережуть гору й нікого до неї не підпускають. Ті орли дуже голодні, бо Ліктиборода за своїми клопотами забув їх годувати.
Один орел спустився до Лугая — хотів його з'їсти. А Лугай каже:
— Не їж мене, орле. Я прийшов у Ліктибороди силу забрати.
— Ми тебе не пустимо, а тут-таки вб'ємо, — кажуть орли.
— Ні, — каже чоловік, — краще вбийте моїх коней, бо я мушу помститися Ліктибороді. Він колись переміг мене й жінку в мене вкрав.
— А ти вб'єш його? — питаються.
— Уб'ю, — каже Лугай.
— Тоді добре, — каже один із орлів. — Я беру коня і пораджуся з товаришами.
Вхопив коня, злетів на гору. Там орли коня роздерли, з'їли. Порадилися.
Злітає один орел до Лугая та й каже:
— Через три дні гора буде відкриватися. Як зайдеш туди — не барися, бо гора швидко закривається.
Узяв орел чоловіка на плечі, виніс на гору. Через три дні гора відкрилася. Звідти видно стало золотий стіл із золотою шухлядою. Лугай скочив туди, висунув ту шухляду, а там — скринька. Він ухопив її — і назад. Все ж трохи припізнився: гора відтяла йому п'яту. Орли поплювали йому на ногу, п'ята й загоїлася. Хлопець каже орлам:
— Летіть зі мною. Як розправлюся з Ліктибородою, будете жити в мене.
Сам сів на коня, що лишився цілий, і їде… їде, їде, і так йому кортить дізнатися — що ж у тій скриньці? Не втерпів — відкрив її, дивиться — а там дванадцять шершнів. Один із них просунув голову в щілину, а Лугай і відітнув її накривкою. Вже лиш одинадцять шершнів, далі десять, дев'ять…
Ліктиборода відчув, що слабшає. Почав кричати:
— Жінко, я захворів!
Жінка й рада. Думає собі: «Дістався нарешті мій Лугай до твоєї сили».
Доки Лугай доїхав додому, в скриньці залишився лише один шершень, Ліктиборода вже ні рукою, ні ногою не може ворухнути. Прийшов до нього Лугай, чортяка в нього й просить:
— Лиши мені хоч трохи сили. Я буду служити тобі.
— Ні, — каже Лугай, — з господарством свого тестя я і сам упораюсь, — і відрубав Ліктибороді голову. Тіло спалили, позамітали, а самі залишилися жити на тому королівстві.
Золотий черевичок
Були собі чоловік та жінка, і мали вони дочку. Мати була гарна, а дочка ще краща. Ледве вибилося дівча у підлітки, аж горе спіткало — мати лежить при смерті. Коли мама вмирала, покликала до себе дочку, та й каже їй нишком:
— На тобі, доню, це зернятко, та нікому не кажи, що в тебе воно є. А як прийде тобі лихо, посади його, то виросте з нього верба яра. І що тільки тобі треба буде, все ця верба тобі дасть.
От поховав чоловік жінку, погорював-пожурився. А тоді знов оженився на вдові. І була в тієї вдови своя дочка.
Як то часто буває, баба свою дочку жалує, а дідову зненавиділа так, що й просвітку їй не стало. Бабина ж дочка така лінива, така ледача: ні до холодної води не береться, все б сиділа, склавши руки. А дідова дочка роботяща та добра дитина, і що не дай їй робити, і скільки не дай — чисто все зробить.
Та що з того, коли нічим бабі вона догодити не може. Хоч як гарно зробить, а баба все її лає, а то й межи плечі стусана дасть, чи таки й зовсім добре попоб'є. За роботою та за тими штурханцями ніколи дівчині й угору глянути, ніколи й причепурити себе, сорочку вишити. А що було в неї пошите ще за материного часу, своїй дочці баба позабирала. Ходить, бідолашна, в такому рам'ї, що й люди сміються. Мовчки терпить усе те бідна дівчина, тільки поплаче нишком, а лиха баба ще більше лютує, що вона мовчить, ще гірше над нею коверзує й так усе визирає, до чого б ще прискіпатися. А нема до чого — дівчина все робить на совість.
От баба й надумала.
— Жени, — каже, — ледащо, бичка пасти! Та на тобі круг прядива, щоб ти його й зім'яла, і потіпала, і спряла, і помотала, і зіткала, і побілила, і полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!
Узяла дівчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж таке видано, щоб усе те за день зробити? А далі й згадала: «Є ж у мене зернятко від матінки!».
От і посадила його дівчина на леваді, полила, а сама сіла та й знову плаче. Плакала, плакала, та й не зчулася, як заснула. Прокидається — аж із того зернятка гарна верба яра виросла, а під вербою криничка, і вода в ній чиста, як сльоза. Підійшла дівчина до верби та й каже:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.