УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ
Про правду і кривду
Жили колись-то два брати: один багатий, а другий такий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він живе теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:
– А що, дядьку, як лучче тепер жити: чи правдою, чи неправдою?
– Е-е-е-!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.
– Ні, дядьку! Є правда – правдою лучче жити.
– Давай спорити.
– Ходім на суд.
– Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давай підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо: як скаже, так і буде. Ваша правда – уся моя худоба буде вам; моя правда – ваша худоба буде мені. Так спитаємо до трьох раз.
– Ну, добре.
І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть, зустрічається їм чоловік – з заробітків, чи що, йшов.
– Здоров, чоловіче добрий!
– Здорові!
– Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?
– Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
– Ну, оце раз моя правда! – каже дядько.
А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю худобу дядькові. Ідуть, ідуть – зустрічається їм пан. А небіж і каже:
– Ну, запитаємо ж сього пана: сей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.
– Ну, добре.
От порівнялися з паном і питають його:
– Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
– Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер знайшли правду? Нема її ні по судах і ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.
– Ось вже і вдруге моя правда! – сказав радісно дядько. Небіж ще дужче зажурився. Ідуть, ідуть – зустрічається їм піп.
Небіж і каже;
– Ну, поспитаймося ж попа, сей уже правду скаже – на те він і духовний. Сей як уже скаже, то так і буде.
– Ну, добре!
Як порівнялися з попом, питають його:
– Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?
– Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж правдою.
– Ось вже і втретє моя правда! – сказав радісно дядько.
Нічого робити небожеві: віддав дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись – узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево – вибирає гілку, на якій би то повіситись. «Ото, – думає собі, – добра гілка – кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б».
Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:
– Ти що сьогодні наробив?
– Е… я такого наробив, що там хоч що хай роблять – не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як. скажений: багато їх буде у нас.
– Добре ж ти зробив, та ще не так.
– А як же?
– Там посеред яру, в лісі, росте три дерева. Хто ті три дерева зрубає та положить навхрест на греблю – вгатить.
– О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що се так треба зробити!
– Ну, а ти ж що зробив? – питає він другого.
– Е… я такого наробив, що багато буде у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні каплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!
– Добре ти зробив, та ще не так, – каже ватаг.
– А як же?
– Як хто викопає той кущ малини, що росте посеред города, – буде вода на весь город.
– О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба се робити!
– Ну, а ти ж що зробив? – питає він третього.
– Е… я такого наробив, що хай там хоч що роблять – нічого не подіють! У такім-то королівстві у короля одна дочка, та я й тій поробив так, що хай хоч як лічать, нічого не подіють, буде наша.
– Добре ти зробив, та ще не так.
– А як же?
– Хто відрубає глухого угла та підкурить – така буде, як і перше.
– Хто ж то чув, хто ж то й знав, що се треба зробити!
А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: «Може, се й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю». Пішов. Приходить до греблі, а там пан б’є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік й каже:
– Е-е, пане! Б’єте ви людей, та ніякого з сього діла не буде. А що дасте мені – я вгачу?
– Дам я тобі сто карбованців, і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).