— Я б тебе спалив, хатко. Але зараз не маю часу — мушу їх зловити і в морі втопити!
Ольдеквіт ще довго біг, доки опинився на березі синього моря. Став там, роздивився на всі боки, але нікого ніде не побачив. І тріснув від злості!
Сестри віддалися за тих легінів, з якими втікали. Довго жили у своїх хатках, дітей бавили і казку їм розповідали про чарівне горнятко.
ДАРУНКИ З ТРЬОХ ЗЕРНИН
В одному селі жив великий дідич. Мав стільки полів, лісів, худоби і всілякого добра, що навіть цісар йому заздрив. А у того дідича служив бідний чоловік Максим. Слуга мав хатку з одним вікном. Вітер зірвав з покрівлі солому, і, коли йшов дощ, вода текла по стінах. У хатині жила й Максимова родина. Родина немаленька, а їсти було нічого.
Настала весна. Треба щось посіяти, а в мішку ні зернини.
Жінка сумує, плаче.
— Люди вже позасівали, а в нас іще й не орано. Роби щось, чоловіче, бо не доживем до другого року
— Не журися, — відповів Максим, — я піду до дідича і попрошу, аби позичив нам хоч трохи насіння. Засіємо, і на другий рік у нас буде своє.
— Ну, йди, не чекай.
Пішов Максим до дідича. Став перед порогом і каже:
— Так і так, світлий пане, не маю чим засіяти свій кавалок поля. Дайте мені хоч трохи насіння, аби мої діти не повмирали з голоду.
Дідич витріщився на нього й закричав:
— Аби мати — треба робити!
— Та я роблю у вас день і вночі!
— Ти, лайдаку, не кажи мені дурниць!
Опустив Максим голову і пішов додому. Розповів жінці, що йому дідич відповів.
Надворі сонечко гріє. Пташки з теплих країв прилетіли, всюди весело. А Максим сидить зі своєю жінкою на призьбі й сумує, бо діти ходять голодні та слабі, як мухи.
Раптом до Максимової хатки прилетіли дві ластівки і почали ліпити під стріхою гніздечко. Максим уздрів їх і сказав:
— Бідні ластівочки, нащо ви ліпите гніздечко під такою дрантивою стріхою? Таж як піде дощ, то вам дітей затопить.
Та ластівки не розуміли людської мови. А якщо й розуміли, то мовчали. Зліпили гніздечко, виклали пір’ячком, знесли яєчок і висиділи зграйку маленьких пташенят. Коло хати Максима стало так весело, що душа раділа.
Але одного разу звідкись явився страшний змій, який почав тягнутись до ластів’ячого гніздечка. Діти заверещали:
— Тату, до наших ластів’ят лізе якийсь змій!
Максим вибіг надвір, схопив довбню, і почалася бійка не на життя, а на смерть. Гепав змія по хребті, поки його не переламав. Змій ледве відповз і сконав у темному яру. Трьох ластів’ят страшний змій схопив, а четверте пташеня вдалося врятувати. Але і з ним сталася біда: йому під час бійки поранили ніжку.
Максим забрав пташечку до хати, діти її дозирали, годували. Коли могла уже літати, випустили на волю, аби шукала своїх маму й тата.
Минуло літо, і настала осінь. Ластівки полетіли у вирій. Усю землю завіяло снігом. Та минула і зима, пташки вернулися додому, до своїх гніздечок.
У Максимовій хаті злидні так розсілися, що не дають дихати.
Та ось одна ластівочка ударила крильцем у шибку. Максим вийшов надвір і спитав:
— Чого ти хочеш, дорога пташино?
Ластівочка поклала йому на долоню якесь зеренце і прощебетала:
— Посій перед дверима.
Через якусь хвилину прилетіла знову.
Поклала на долоню друге зеренце:
— Посій перед вікном.
Фуркнула й вернулася з третім зеренцем:
— Посій коло криниці.
Максим красно подякував їй і зробив так, як вона сказала. Посіяв три зернини, почав чекати врожаю. Другого дня вранці діти повставали й повибігали на сонечко. Але скоро вернулися в хату, гейби перелякані.
— Тату, у нас коло хати щось таке дивне виросло, ой-йой-йой!
— Ви ще спите навстоячки?
— Ні, тату, подивіться.
Вийшов Максим і бачить — перед порогом, під вікном і коло криниці три величезних гарбузи. Схотів підняти, але де там! — треба силу велета.
Гарбузи уже достигли, блищали, як сонечко.
— Жінко, ану, розпалюй у печі вогонь, — втішився Максим. — Звари на обід гарбузяної каші.
Закотив гарбуз до хати і нагострив ніж. Коли розрізав на дві половини, то очам не повірив: там був білий хліб, калачі, бринза, м’ясо, ковбаса, солонина — варене, смажене, солодке, квасне й гірке… Максим викладав те добро на стіл, а в гарбузі нічого не зменшувалося.
Як поїли добре, жінка накрила чарівний гарбуз білим рушником. А Максим вкотив до хати другого. Розрізав його на дві половини, а там таке убрання, що і найбільші пани подібного не бачили: шовкові сорочки, новенькі черевики, всілякі спідниці, намиста, коралі. Було все, чого бажав Максим, його жінка й діти.