От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — ніщо не помагає!
От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І думає він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?"
Думав, думав, бідолаха, та й надумав. «Треба, — каже, — одучити жінку від такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали".
Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого й не каже. А другого дня Петро — на базар. Купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, повернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця вкинув у вершу.
Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому. Пообідали з жінкою, от він і каже їй:
— Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!
А Хвеська каже:
— Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває в лісі риба?
— Авжеж буває,— каже Петро. — Здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш!
Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходять у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:
— А що, Хвесько? Не казав я тобі?
— Оце диво! — говорить вона. — Зроду-віку такого дива не бачила!
— Ну, добре, — каже Петро»— ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або в вершу!
— Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська. — Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?
— Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він.
Пішли… Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська й кричить:
— Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? — бублики на груші!
— Та бачу, — каже чоловік, — то що?
— Та як же так: бублики на груші. Хіба ж таки бублики ростуть на груші?
— Звісно, не ростуть, — каже він. — А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, — оце й зосталися бублики.
— Нум же, чоловіче, струшувати!
Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витягає другий — нема; тоді тягне вершу, аж у ній заєць.
— Ох ти ж, моя ненько! — аж скрикнула Хвеська. — Заєць у рерші! Зроду-віку такого не бачила!
— То що, що не бачила? — каже Петро. — Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.
Ото позабирали все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала:
— І що то, чоловіче, за день такий! Зроду-віку такого нічого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!
— Це ще нічого, — каже Петро, — от що диво, що я сьогодні й гроші знайшов.
— Та ну?!
— Їй-бо, знайшов!
— А де ж вони, чоловіче?
— Та ось! — витягає ті гроші.
— Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!
— Будемо, — каже чоловік, — та не дуже, бо як економ довідається, то зараз відніме.
— От! — каже жінка. — А як же він довідається? Я нікому не скажу!
— Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, то зараз догадаються, що я гроші знайшов.
Отак Петро каже, жартуючи, а Хвеська:
— Добре, — каже, — нікому в світі не скажу.
Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.
— Чоловіче, що то таке? — Хвеська питається. — Я піду та подивлюсь!
— От не дивись та не слухай поганого, — каже Петро.
А Хвеська:
— Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!
— Та то, — каже чоловік, — наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав!
Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.
— Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — та так і схопилася з місця.
— От не ходи краще та сиди дома! — каже чоловік. — Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть.
Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі таки не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень" сказала, сіла. Сидить; хочеться сказати, та боїться. А далі: