— Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що.
А кума Меланка й собі:
— Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..
А Хвеська не дав їй і доказати та зараз своє:
— Ну, та, може, скоро не будемо вбогі…
— Як то так? — питається кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила.
— Ох, кумасю, не знаю, як і казать…
— Та кажіть-бо, кажіть, — умовляє кума Меланка.
— Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!
— Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка.
— Ну, кумасю, — каже Хвеська, — це вже я вам тільки, та глядіть же — нікому, нікому!
Та й давай пошепки про ті гроші.
Тільки Хвеська з хати, а Кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:
— Ох, кумочко, чи ви чули?..
А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, а в неї вже є кума Явдоха — то так, що вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.
А тут саме на той день Петро посварився за щось з Хвеською і добре-таки на неї нагримав. Вона тоді:
— Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..
І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.
Ото день чи два проминуло — кличуть Петра в контору, до економа. Той на нього зараз, як мокрим рядном:
— Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші?
— Ні,— каже Петро, — не знаходив.
— Як не Знаходив? Адже твоя жінка каже!
— А що мс, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема — наплете!
— А так чи не так! — каже економ. — Покликать сюди жінку!
Ото зараз по тую Хвеську. Приводять. Питається економ:
— Знайшов твій чоловік гроші?
— Знайшов, — каже, — паночку, знайшов.
— А що, — питається тоді економ у Петра, — бачиш!
— Та що ж, — каже той, — вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли це було?
— А коли це було? — питається економ.
— Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся та ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.
— А що далі скажеш? — питається Петро.
— Еге, що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.
— Ото слухайте, пане, — каже Петро, — чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли і як те було.
— Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…
— А чого мене водили по селу? — питається економ.
— Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали…
Як крикне ж економ:
— Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хлосту, щоб катзна-чого не базікала!
Тут Петро заступився, почав просити, що його жінка не сповна розуму.
Ото економ подумав, подумав — і справді дурна, — узяв та й пустив.
От ідуть вони вдвох, Хвеська з Петром. Він собі сміється в вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:
— Так ти, — каже, — мене підвів!
— Хвесько, жінко моя люба! — каже Петро. — Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься та давай помиримося.
Ото й помирились. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.
КАЛИТОЧКА
Були собі чоловік та жінка, і була у них пара волів, а у їх сусіди — віз. Ото як прийде неділя або празник, то хто-небудь бере волів і воза та й іде, чи в ярмарок, чи у гості, а на другу неділю — другий, та так і поділялись. От жінка того чоловіка, чиї воли, раз йому і каже:
— Поведи воли та продай, справимо собі коня та воза, будемо самі до міста та до родичів їздити. Та ще, бач, сусіда свого воза не годує, а нам волів треба годувати.
Чоловік налигав воли й повів. Веде дорогою, аж ось доганяє його чоловік конем.
— Здоров!
— Здоров!
— А куди це воли ведеш?
— Продавать.
— Поміняй мені на коня.
— Давай.
Виміняв коня, сів верхи та й їде. Від’їхав недалеко і зустрічає чоловіка, що жене корову:
— Здоров!
— Здоров!
— А куди це ти їдеш?
— Коня продавать.
— Проміняй мені на корову.
— Давай.
Поміняв і веде дорогою, аж на полі пасуться свині та вівці. Зговорився він, виміняв корову на свиню, а потім на вівцю і поспішає додому. Овечка гарна, аж де не візьмись розлилась велика річка, а на ній видимо-невидимо гусей. Підійшов він ближче, розбалакався з людьми, виміняв вівцю на гуску та й пішов понад річкою і зайшов у село. Аж стрічає жінку, а та: