— Дай мені! — каже батько.
Син дає. Батько заміривсь рукою стиха на річку, наче хоче золотого кинути, а син байдуже. Батько вдруге заміривсь. Син нічого. Узяв батько тоді та й кинув у воду червінця. Син навіть і не спитав батька, нащо то й до чого, а зараз поліз у кишеню та й вийняв другого червінця. Батько бачить, що лиха година, та й каже синові:
— Ось віддай мені капшука з грішми!
Син дає.
Тоді батько знов:
— Іди ж ти, — каже, — як оце ти є, та зароби червінця! Як заробиш — то тоді приходь…
Син аж засміявся.
— Піду! — каже. А собі думає: «От розумний батько, — чи диво то — червінця заробити!"
От і пішов він: ішов він, — чи довго, чи ні,— та й замисливсь: «Що ж я робити вмію? Письма я знаю!» От і пішов він скрізь по городі шукати роботи письменської. Та куди не піткнеться — скрізь не треба. А тут уже й їсти хочеться. Продав він кожушинку — ходить у легенькому, а вже холодна осінь.
Прийшов у бакалійницю, проситься у крамарчуки, у прикажчики.
Питаються в нього:
— Де ж ви були? Що знаете?
— Я, — каже, — жив біля батька, був коло хліборобства…
— Та й тільки? — кажуть йому. — Не треба нам таких. Узять вас хіба за хлопця-попихача, та ви більше з’їсте, ніж заробите.
Що його робити? А тут холодно, а тут їсти хочеться!.. Пішов він до Дніпра, там пароходів та всяких суден без ліку стоїть. Нічого робити — найнявся він лантухи (чували) тягати. Так, як лозинка від вітру, гнувся він під тими лантухами важкими — ноги трусились, голова горіла. Увечері з незвички як упав на вулиці, так і заснув. Був би замерз, та солдат-поліціянт побачив — до поліції відвіз: думав, що п’яний.
Другого дня — те ж, третього, четвертого — усе те ж. Він уже й недоїдає, й недопиває, щоб більше грошей зоставалося, а ще далеко до золотого, бо й плата мала, і сили в нього небагато.
Робить — і так усю осінь і зиму проробив. І вже по весні зібралось у нього стільки грошенят, що виміняв він за них золотого. Тоді йде до батька. Прийшов, аж батько стоїть біля млина, саме біля річки.
— Здорові, тату!
— Здоров, синку! — каже батько. — Ну, синку, приніс?
Лізе син у кишеню та потихеньку, як скляне, виймає щось завернене у ганчірочку, а потім ще й у папірець, — еге, червінець, — та й боїться давати батькові.
Узяв батько, повертів того золотого у руках та як заміриться на річку… Син як ухопить батька обома руками за руку, як крикне:
— Ой батеньку, батеньку!..
А сам як не свій. Тоді батько засміявсь та й каже:
— Ну, тепер я бачу, що ти знаєш, почому ківш лиха, як дістається червінець. Ось тепер ти мені син, і моя худоба тобі буде.
І з того часу син годі вже гроші розкидати — такий працьовитий та хазяйновитий зробився.
ЯК ЧОЛОВІК УЧИВ ЛІНИВУ ЖІНКУ
Була собі у одних людей дочка. Та дуже лінива, ні до якої роботи не візьметься, все гуля або на печі спить. Та ще й мати у неї була така, що завжди підтакувала їй усе.
— Гуляй, — каже, — доню, у молодості, а на старість уже роби сама на себе. Горе тебе всьому навчить.
Ну, оце жила собі дівчина та й стала уже дівкою, треба уже і заміж віддатись, коли ж її не хоче ніхто брати, бо дуже ледача.
От знайшовсь-таки парубок, що послав до неї сватів. Батько й мати, звісно, зраділи, тільки мати й каже:
— А що, сину, чи ти її не будеш бити?
— Ні, мамо, не буду. Я вже знаю, що з нею робити.
Ну, оце вони посватались, повінчались, забрали скриню і поїхали до молодого.
Жили вони після весілля так, як усі, а тут наступа косовиця, а молодий каже всім своїм домашнім, так щоб і жінка чула:
— Ну, слухайте всі: хто скільки зробить сьогодні, той стільки і їсти буде, а хто нічого не зробить, той нічого їсти не буде! — і пішли усі в степ, а Олена залишилась з старою матір’ю молодого.
Подумала вона собі та й каже:
— Ні, це, мабуть, мій чоловік пожартував. Мій батько теж казав, що їсти не дасть, як не буду робить, одначе ж давав!
Подумала оце вона собі так та й лягла собі спати на пічку і проспала до обіду, а тут уже й приходять з поля обідати, бо поле недалеко було.
Чоловік і почав питати всіх: хто скільки наробив. От один каже: я косив, другий каже: я снопи в’язав, третій каже: а я возив хліб на тік.