— А ти, жінко, що робила?
— Я… я нічого!
— Ну, то й їсти будеш нічого!
Зітхнула тут Олена, а у животі наче хто возом їде.
На другий день чоловік знову наказує своїм, а Олена й рада була б уже взятися за роботу, коли ж це їй первина. Ото взяла вона відра й принесла води, та так утомилася, що й прилягла та до обіду й пролежала.
Приходять з степу, а чоловік знову почав питати, хто що робив. Той каже — те, другий — те.
— А ти, Олено, що робила?
— Я сьогодні води принесла на обід!
— Ну, то на ж тобі кухлик води, а обідать не дам.
На третій день, як пішли усі на роботу, заходилась
Олена помагати бабці, бо вже дуже їсти захотілося: наносила дров, принесла води, замела у хаті, піч затопила, тісто замісила…
Тільки що обід поспів, аж глядь — уже й з роботи їдуть; їй аж сумно стало, що так час швидко пробіг.
На цей раз уже й Олена пообідала й вечерять налагодила.
Так вона проробила до неділі.
Приходить її батько у неділю, щоб одвідать свою дочку, як їй живеться у зятя: прийшов — і не надивиться на свою дочку: і піч сама затопить, і обід налагодить, у хаті позамітає… Він аж руки розставив та й питає:
— Як це тебе чоловік твій до роботи привчив?
Вона мовчить. Аж тут з церкви йдуть. Олена вибігла швидше з хати, принесла сиру шкіру, дала своєму батькові та й каже:
— Нате, тату, мніть хоч цю шкіру, бо тут такі люди: як хто нічого не робить, то тому й їсти не дають.
Подивувався старий, взяв шкіру та й заходився її м’ять.
Приходить молодий хазяїн, глянув на старого, поздоровкався та й питає його:
— Що це ви робите?
— Шкіру мну, бо мені дочка казала, що у вас тому їсти не дають, хто нічого не робить.
Зареготав той чоловік і каже:
— Киньте, батьку, цю шкіру, це я свою жінку привчав до роботи не молотом, а голодом.
Засміявся тут старий, обняв свого зятя. А молоді почали з того часу жить-поживать та й добра наживать.
ПРО НЕРОБУ ЮРКА, МАМИНОГО СИНКА
Мамин синок Юрцьо до двадцяти років і стеблинки не перервав. Добре їв, пив, гуляв, ходив по селу, як пава, а батько з ранку до ночі робив та в старому петеці ходив. Юрасика в селі прозивали пестюнкою, цуцликом і як кому прийшло на язик.
Та батькове терпіння увірвалося, і він сказав:
— Досить я робив на тебе, забирайся з хати, дармоїде! Іди робити, як другі людські діти.
Мати плакала, але нічого не помагало. Поклала своєму соколику в торбу солонини, бринзи, меду, білого хліба та й сказала:
— Іди, синочку, та розум май, тяжкого не піднімай, низенько хребтик не згинай, холодочок не минай.
В дорозі мамин синок одно думав: як би то добре жити і нічого не робити?
Ішов він, ішов лісом та й вийшов на зелену поляну, бачить — на пні сидить дід з білою, як молоко, бородою.
— Що ви робите, діду? — запитав Юрцьо гордовито.
— Я, хлопче, ніколи не робив, не буду робити, а все добре жив і буду жити.
— А як би й мені не робити та добре жити?
— Я тобі допоможу. Дам тобі одну вівцю. Коли тобі буде треба грошей, скажеш: «Овечко, потрясися». Вона потрясеться, а з-під хвоста посиплються гроші.
Подякував пестюночка і пішов. Зайшов у село, повернув у корчму і попросив їсти-пити. А як треба було платити, сказав: «Овечко, потрясися». Овечка потряслася, і посипались гроші. Корчмар хитро посміхнувся, а коли гість заснув як убитий, підмінив вівцю.
Пестюночка пробудився і погнав овечку додому.
— Ну, як синку, скільки заробив грошей? — запитав батько.
— Мені не треба робити, я й так добре буду жити. Коли захочу — з цієї овечки гроші будуть падати, — відповів син і сказав — Овечко, потрясися!
Але овечка й хвостом не махнула.
Батько взяв сина, відлупцював добре та й послав знову роботу шукати.
Пішов він до діда і розказав, що трапилось з його овечкою. Тепер дід дав йому маленьку шкатулочку, якій треба сказати: «Шкатулочко, відкрийся!» — із неї посиплються гроші.
Повернув Юрик у корчму, і тут знову так вийшло, як з овечкою. Дома як не просив, щоб шкатулка відкрилася, а грошей чортма. Мати плакала, а батько взяв кочергу, та вигнав із хати пестюночку.
Прийшов він знову до діда й почав жалуватись, нарікати. Дід погладив бороду і каже:
— Даю тобі оцей маленький барабан. Коли тобі треба буде грошей, скажеш: «До танцю», а як буде доста — скажеш: «Із танцю».
«Тепер я вже не дам обдурити себе корчмареві, наперед гроші підготовлю», — подумав Юрик.
Вийшов із лісу і весело сказав: «До танцю". В ту хвилину з барабана вийшло десять легінів із ціпами та почали неробу молотити, куди попало. Він верещав, плакав, ледве потім вимовив: «Із танцю" — і легіні пропали, як під землю.