Після цього Юрик проклинав діда всіма святими і чортами.
— Не проклинай! Іди і того шахрая-корчмаря похрести, — почув він знайомий голос діда.
Нероба взяв барабан і пішов у корчму. Наївся, напився, крикнув: — «До танцю!" — і легіні взялися за корчмаря. Корчмар реве, стогне, а Юрик каже:
— Віддай овечку і шкатулку.
— Даю, даю, паночку, лиш не бийте.
— Добре, — весело сказав Юрик і додав: — «Із танцю!" — і легіні зникли.
Віддав корчмар овечку і шкатулку, і мамин синок, наспівуючи, пішов додому. Не встиг переступити поріг, як похвалився:
— Аж тепер я, мамо, буду добре жити і нічого не робити.
— Слава богу, Юрцю, — сказала мати, а батько посміявся над сином.
— Не смійся, бо битий будеш, — пригрозив син, а потім сказав: — Овечко, потрясися!
А овечка й вухами не стриже.
Він розсердився і закричав:
— Шкатулко, відкрийся!
Шкатулка стоїть, як камінь при дорозі.
Батько і сестри почали реготати, а мати сльозами вмивалася.
— Не регочіть, зараз будете плакати, — сказав син і промовив — Із батьком, і з сестрами до танцю.
Увійшло десять легінів та давай періщити. Але не батька, не сестер, а сина і матір.
Хто знає, як довго тривав би цей танець, якби в дверях не з’явився дідусь. Він махнув рукою, і легіні посідали, котрий куди. Дід сказав:
— Нерозумна мати, яка змалку не привчає дітей працювати. Нещасний той синок, що чекає грошей від овечок і шкатулок. Лиш той гроші буде мати, який любить працювати. Як ти кажеш, мати?
— Ой, ой, йой, і я так кажу, дідусю.
— А ти як кажеш, Юро?
— Ох-ох-ох, і я так кажу, дідусю.
Дід потряс бородою і зник, а за ним і легіні, і овечка, і шкатулка. Залишився тільки барабан.
Юра тиждень пролежав, а на другий — узявся за роботу.
Допомагав батькові в господарстві, ходив робити в ліс, пускав по Тереблі бокори.
Чародійний барабан і донині береже чесний, працьовитий Юрко. Я недавно чув, як він закричав: «До танцю», — і бачив, як десять легінів ціпами учили любити працю одного молодого дармоїда.
ПРО МАЙСТРА ІВАНКА
Казка починається з царя, котрий собі вигадав, аби змайструвати із одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того. А та дошка не має бути більша, як три метри. Дає три вози золота тому, хто би це зробив. Але хто візьметься за діло і не зробить — відповідає головою.
Приходили майстри з цілого світу. Жодному не вдалося цареві догодити, і всі заплатили своєю головою.
Раз дочувся про то цар із другої держави. Він захотів відвезти собі три вози золота. І взявся змайструвати такі стільці.
— Добре, добре, — каже йому цар. — Хочеш, то роби. Але знай, що й ти відповідаєш своєю головою. Стільки грошей у тебе нема, аби міг оплатити свою голову.
Чужий цар пристав на все. Мав часу один рік. За цей рік він наробив усяких стільців, але з одної дошки не змайстрував жодного.
Йому не зняли голови, лише засудили на вічну темницю. А як треба було йти в темницю, чужий цар за себе заложив дочку.
І так сидить дівчина в темниці.
А в той час у одного бідного чоловіка підростав хлопчина, що мав уже чотирнадцять років. Іванко був тямущий. Чує межи народом, що десь є такий цар, якому треба би зробити із одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того.
Почав проситися у батька:
— Я, няньку, йду в світ!
— Та як ти, Іванку, пустишся у світ, коли у тебе нема грошей? — питає його батько. — А я тобі не можу дати й крейцера. Будеш голоден у дорозі.
— Нічого, няньку, я щось зароблю.
Хлопець зібрався і пішов. Подорожує пішки, бо тоді ніяких машин не було. Ішов зо два й півроку і аж так дібрався до третьої держави, до того царя, котрий хотів мати із одної дошки тринадцять стільців.
Зайшов Іванко до царя, красно привітався. І цар його питає:
— Що нового скажеш, хлопче?
— Я нового не маю нічого. Лише чув межи народом, що вам треба зробити із одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того.
— Та мені би треба, — відповідає цар. — Але чи ти зробиш? Як зробиш — дістанеш три вози золота, а не зробиш — відповідаєш головою! Чи пристаєш на то?
Хлопець відповів:
— Усе буде в порядку. Я стільці вам зроблю, а голову не дам… Та слухайте сюди, пресвітлий царю. Коли хочете мати такого стільця, як собі загадали, принесіть мені явора, що пробився із землі тоді, коли ви народилися.
Цар задумався. І питає він старих людей, чи не пам’ятають такий явір. Знайшовся один дідо, що мав двісті і п’ятдесят років. Він показав цареві таке дерево. Цар дав явора зрубати, повезти на тартак і там порізати на дошки. Але звідти наказав привезти лише одну дошку. І каже цар Іванкові: