— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
А рак:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
— Отже, вижену!
От поліз рак у хатку та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.
Телесик
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку… Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.
Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
Телесик почув.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.
Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:
А він чує.
— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.
От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:
Він почув:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.
Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.
А змія приходить до берега та знов товстим голосом:
А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:
— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.
Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:
— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телеси-кової матері!
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
А він думав, що то мати.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
— Зміючко Оленко, відчини!
Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.