Далі сказав, що почув від соколів. І тої ж хвилини став соляним каменем уже до попідплеч.
Як розповів те, що чув від орлів, катові вже не було кого вішати, — перед ним стояв соляний стовп.
Люди зі страху аж помліли. Одні проклинають царя, інші йойкають над помічником. А цар із ганьби втік у чужий край.
Царевич поклявся, що доти не заспокоїться, доки не знайде ліки, аби врятувати товариша.
Минуло півроку. І якось царевич натрапив на жінку, яка йому порадила, куди йти по ліки:
— Ти, сину, знайди Долю. Сама Доля нічого не вдіє, тільки 'її донька допоможе. Але я не знаю, де та Доля, — шукай її по цілому світі.
Царевич почав готуватися в дорогу.
Дружина умовляє:
— Чоловіче, вже не допоможеш! Товариша вже не воскресиш, а собі знайдеш біду. Не ходи нікуди, заспокойся.
— Ні! Не заспокоюся ніколи! Мушу знайти ліки!
І того ж дня рушив у путь. Іде і всюди розпитує:
— Де буває Доля з дівчиною?
Ніхто не може відповісти. Коли вже десь із півроку поблукав по світу, натрапив на млин і тут заночував. Як сіли вечеряти, мельник його питає:
— А куди ти йдеш?
— Шукаю Долю та її доньку, — і розповів усе, чому ходить по світу. — Чи ви за них не чули?
— Не чув, хоч і мені вони дуже потрібні. Будь добрий, як знайдеш їх, позвідай і за мене. Сім каменів мелють — усього є вдосталь, а спокою не маю. Що мені робити?
— Добрі, спитаю.
Переночував у млині, а рано — далі в путь.
Другого вечора припросився на ніч до хижі, де жили три дівчини. Хижа чистенька, дівки прядуть. Прийняли вони подорожнього, розговорилися з ним, розповів свою біду. А рано, як прощався, його попросили:
— Позвідайте Долю і за нас: чому ми такі красні та робітні, а не віддаємося? Що нам треба робити, аби ми вийшли заміж?
— Добрі, позвідаю й за вас.
Йде далі. І дійшов до великої ріки. Броду нема, вода глибока. Став із собою говорити, а ріка озвалася:
— Як знайдеш Долю, спитай і за мене: чому в мене немає ні риби, ні рака, хоч вода чистенька?
— Добрі, позвідаю й за тебе.
Ріка розступилася, й царевич по сухому перейшов на другий бік.
Іде, йде… Минув не один тиждень… Якось зайшов у густий ліс. Тут стояла невеличка хижка, а коло хижки винниця. Все добре оброблено. «Щасливі люди тут живуть!» — подумав царевич і відчинив двері. А в хижі одна жінка вечерю ладить.
— Добрий вечір! — вклонився.
— Добрий вечір і тобі! Що шукаєш, сину?
— Навперед прошу вас: прийміть мене на ніч.
— Прийму, сину, прийму. Сідай до столу й повечеряй. Виджу, ти дуже втомлений.
Сів царевич їсти і розказує, що шукає Долю та її дочку.
— Якщо так, сину, тоді ти натрапив на потрібне місце. Я Доля, та вже постаріла, й мене заступає донька. Її зараз немає, помежи люди ходить. Але часом і вдома буває, обробляє винницю й завтра буде копати. Тільки вона не хоч кому поможе. Навперед дізнається, чи заслужив той чоловік, котрому треба допомогти, на її прихильність.
Тоді царевич розповів про свою біду. Так смутно говорив, що господарка його пошкодувала.
— Добрі, синку, добрі. Лягай і спи, а рано я скажу тобі, що маєш робити.
Так і вчинив. А рано встав і бачить: жінка знов сама.
— А де ваша донька?
— Вона вже давно перекопує винницю. Ти теж візьми мотику, йди у винницю й копай. До полудня копай і мовчи. Не говори жодного слова, хоч би як розпитувала. А ополудні розкажи про свою біду.
Царевич взяв мотику і пішов на виноградник. Дівка на вид не така красна, але працює — аж горить. Він і не вклонився, став коло неї і почав копати. Копає, копає… Дівка його то се, то те звідує, але він мовчить. Як настав полудень, затяла мотику в землю й каже:
— Н-но, багато світу походила-м і з багатьма людьми мала-м діло. Кожний лащиться, прибріхує, канючить. Тому одне треба, тому інше. А такого чоловіка, як ти, ще-м не зустрічала. Хто ти за один? Може, ти німий?
— Ні, я не німий. У мене великий тягар на серці, через те й мовчу, — і розповів геть-чисто всю свою пригоду.
— Ну от, бачиш, міг же й раніше розповісти. Якщо ти за свого товариша не шкодував стільки сил покласти, то заслужив помочі. Вертайся додому. Доки прийдеш, у твоєї жінки народиться хлопчик. Розріж малому ліву руку, і потече кров. Тою кров’ю помасти соляному стовпові коліна, плечі й чоло — тоді оживе!
Зрадів царевич, подякував і поспішає йти. А дівка спиняє:
— Чекай, чекай… За роботу пополуденкуєш.
А під час полуденку їх бесіда стала веселішою.
«Ой, — здогадався царевич, — добре, що я не втік. Таж у мене є ще що спитати». І пригадав: