Старші розговорюють молодшого:
— Біда тобі до царівни… Махни на неї рукою. Грошей у нас досить. Тобі час женитися і жити, як усі люди…
— Ой ні! — сердито гукнув хлопець. — Я мушу покарати обманщицю.
Вхопив чарівну шапку і пішов. Пішов прямо до царя. Одягнув шапку на голову, пройшов крізь ворота біля сторожі. Відчинив двері до кімнати царівни. Вона нікого не видить, тільки чує, як двері скрипнули. А він невидимкою наблизився до царівни і почав її прутом швакати.
Дівчина з страху голос загубила. Три доби скривджений «пригощав» царівну. Вона кидала собою, боронилася руками і несподівано якось вхопила за шапку. Зірвала шапку з голови й побачила того, хто ї ї прутом бив. Добре його сама набила-налупила і вивела за ворота. Шапку заховала собі.
— Буде в пригоді! — сказала. — Недарма бив мене той волоцюга.
Хлопець знову повернувся додому битий, обідраний, голодний.
— Чого ти такий змучений, зажурений? — питають старші брати.
— Так і так… Царівна забрала від мене і чарівну шапку.
— А хіба ми тобі не казали правду? Але ти нас не слухав.
Не хоче хлопець примиритися з тим, що сталося:
— Я мушу свого досягти! Розіб’ю всю державу то ї негідниці.
Відмовляють брати молодшого:
— Не ходи нікуди, залишайся дома. У нас досить всього! Оженишся, будеш щасливим.
Та він не слухав братів, взяв пищалку, знову пішов до царя. Став на границі, оголосив війну:
— Я такий і такий! Виповідаю тобі війну. Якщо не приведеш свою армію на границю, знищу всю твою державу.
Цар зібрав величезне військо, став на границі фронтом, А хлопець проти нього один, з голими руками. Всі дивуються:
— Як думає цей воювати?
А хлопець вийняв пищалку, запищалив. Почало військо валити, так сипатися, як з міха сиплеться зерно. Закрило військо усі поля. Примчав генерал:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Усіх офіцерів ворожої армії побийте, простих вояків не рушайте, бо вони не винні. Царя тимчасово живим залишіть!
— Наказ буде виконано!
За хвилину всіх офіцерів було побито. Залишилася армія без командирів. І вже нема кому нею командувати.
Цар піддався і визнав, що війну програв. Повернувся сумним з фронту.
— Що сталося, няньку? — питає дочка.
— Так і так… Легінь як тільки запищалив, військо почало сипатися, хмарою валити. Стільки, як морського піску, як па деревах листя, як на землі трави. Всіх наших офіцерів було побито, командувати армією нікому.
Царівна була мудріша за батька і каже йому:
— Няньку, оголоси йому війну ще раз. Я піду з тобою на фронт. Я невидимо наближуся до нього, вихоплю з його рук чарівну пищалку.
Так і було. Цар знову оголосив війну, повів свою армію на границю. Як тільки почалася битва, царева донька одягла чарівну шапку. Невидимо наблизилася до хлопця і вихопила пищалку. Тільки посміхнулася:
— Чи довоював ти уже?
Тепер вона запищалила, і військо почало сипатися, як зерно з міха. Прибіг до неї генерал:
— Що потребуєш, пресвітла царице?
Недалеко стояла висока гора. Була вона такою, мов острів. Довкола гора гладка, як мур. Вершок гори сягав самого неба. І ніхто не знав, що є на тій горі, бо хмари завжди ховали її від людських очей. Царівна показала гору генералові:
— Винеси цього ледацюгу на вершину гори, щоб ніколи більше в долину не повернувся. Звідти не скочить, бо коли б і скочив, від нього пороху не залишилось би.
Вояки генерала хлопця вхопили і понесли на вершок гори.
Довго від страху лежав хлопець на одному місці. Лежав, як труп, бо думав, що помер і вже попав на другий світ.
Мало-помалу опам’ятався і дивиться довкола себе: сонце світить сильніше, бо сюди ближче світити. На цій вершині тепліше, повітря тут чистіше і свіжіше, ніж в долині.
— Тут можна жити! — каже сам до себе.
На вершині гори ріс прекрасний сад, родилася тут садовина, якої тільки можна було загадати. А від садовини такі чарівні запахи пливли, що вже ними можна було жити.
Хлопець почав їсти яблука, груші, черешні, сливи. Їсть те, що тільки його душа забагне. А сливи, груші, яблука на горі в сто разів добріші, смачніші тих, що на землі.
Довго, дуже довго прожив хлопець в саду. Не заслаб, а навпаки — поправився, зміцнів. Ходить садом, оглядається довкола. Якось підійшов до краю гори, ліг на черево і дивиться униз. «Ой! Як далеко, як глибоко земля! Навіть не видно її!» — подумав.
Одного дня, мандруючи садом, хлопець помітив горіха-велета. Розрісся горіх широко, так широко, що собою заслонив би ціле село. А під горіхом криниця. Хлопець напився свіжої води. І так йому вода полюбилася, що гукнув: