Два тижні справляли молодим весілля. Цар прикликав не лише царедворців, але й весь народ. І криві, і сліпі гуляли, танцювали.
Іван перебрав царство і ще й тепер царює, як не вмер…
Кобиляча голова
Як був собі дід та баба. У діда була дочка і в баби дочка; обидві вже були дівки. Дідової дочки баба не любила. Усе, було, лає її, сердешну, та знущається над нею, та ще, було, й діда підцьковує, щоб згриз голову своїй дочці. Оце, було, підуть обидві дівки на досвітки; бабина ж дочка усе тільки жирує з хлопцями, поки ті й мички попалять, і пряжу порвуть, а дідова дочка усе робить — пряде там або що інше, а вже ні часиночки не згуляє. Оце ж уранці йдуть додому; дійдуть до перелазу, то бабина дочка й каже дідовій:
— Дай я тобі, сестричко, починки подержу, поки ти перелізеш!
Та візьме та й оддасть їй починки, а вона мерщій вскочить у хату до матері:
— Дивись, — каже, — мамо, скільки я напряла; а та, сяка-така, усе тільки з хлопцями жирувала.
А матері того й треба — напуститься зараз на ту сердешную: «Ти сяка й така, ти й ледащо, ти й робити не вмієш.»
А вона, бідна, вже тільки плаче.
Що дальше — баба все гірше й гірше ненавидить свою пасербицю. Раз і каже дідові:
— Одведи-таки та й одведи свою дочку в ліс: нехай її там звіряки з’їдять. Вона, ледащо, не хоче нічого робити, — нехай пропада.
Дід довго одказувався: жаль було йому дочки, — та що ти зробиш з бабою?.. Вона й його добре держала в руках, і він її боявся, як той ладану.
— Збирайся ж, дочко, та й ходім, — каже дід.
А баба така вже рада, мов її на вилах підсадило: мотається так проворно по хаті та лагодить харчі.
— Оце ж тобі, дочко, й борошенця нав’язала: в одному вузлику пшеничне — галушечку або що коли звариш, а оце пшінця на кулешик і сало.
Забрала вона ті харчі, заплакала та й пішла з батьком. Йшли-йшли, дійшли до лісу; дивляться — доріжка. Батько й каже:
— Ходімо ж оцією доріжкою. Куди вона нас приведе, там тобі й жити.
Пішли. Далеко вже одійшли од краю, а ліс густий-густий, такий, що й не проглянеш; коли це дивляться — лощинка, а там пасіка й землянка.
Увійшли вони в землянку.
— Добрий день!
А дід встає з печі та:
— Здорові, люди добрі!
Ото розпиталися там, що за люди і чого сюди забилися. Отак і так, розказують. І просить батько того діда, щоб прийняв його дочку.
— Та й зоставайся, — каже, — дочко, будемо тут удвох жити. Літом я буду в пасіці сидіть, а ти тут займеш собі огородець та будеш куйовдиться й на зиму дбати всячину; а зимою хоч бджоли й забирають додому, а я все-таки тут живу, — то й буде нам с тобою охітніше, аби твоя охота.
Батько ще трохи поговорив з дідом та й каже дочці:
— Роздивись же там, дочко, що тобі мати дала, та заходись — навари вечеряти, а я піду дровець урубаю.
Кинулась вона до тих вузликів, гляне: в одному — попіл, а в другому — печина. Вона так і заголосила.
— Не плач, дочко, — каже дід, — піди в комору: у мене всячина є; набери борошна пшеничного й сала візьми, та й навариш галушок.
Пішла вона, набрала борошна, замісила, затопила в печі й почала варити вечерю.
Дід пішов на ніч додому в село: йому там треба було взяти вуликів і деяких харчів, — а батько її сказав, що переночує цю ніч тут, а завтра раненько піде додому. Він сказав це тільки на те, щоб дочка не плакала. Вийшов із землянки, взяв колодочку, прив’язав до вугла, а сам потяг додому.
То оце тільки вітер повіє, то колодочка стук-стук, а дочка в хаті:
— То мій батечко дровця рубає.
Уп’ять вітер повіє, а колодочка стук-стук, то вона:
— То мій батенько дровця рубає.
Уже й вечеря постигла, а батько не йде в хату. Ждала вона, ждала, далі дума: «Піду подивлюсь, де він».
Вийшла, обійшла кругом хати — нема батька. А надворі — поночі, хоч око виколи… Вернулась у хату — не хочеться самій вечеряти. Походила-походила по хаті: «Піду, — думає,— буду кликати: може, хто озветься».
Вийшла, стала на порозі та й гукає:
— Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти!
Не чути нікого. Вона й удруге:
— Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти!
Не чути нікого. Вона й утретє.
Аж обізвалась Кобиляча голова. Стукотить, гримотить, до дідової дочки вечеряти йде.
— Дівко, дівко, одчини!
Вона одчинила.
— Дівко, дівко, через поріг пересади!
Вона пересадила.
— Дівко, дівко, зсади мене на піч!
Вона зсадила.
— Дівко, дівко, дай мені вечеряти!
Вона подала їй вечеряти.
— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!