— Це диво! Вже кілька разів хтось поділяє з нами і снідання, і обід, і вечерю. Тут щось таке та є! Давайте-но пошукаємо!
Почали дивитися скрізь по хаті, а потім і під ліжка заглядати. Аж під ліжком третього брата найшли дівчину.
— Встань, дівчино! Чого ти тут шукаєш? — питають вони у неї.
— Я шукаю братів своїх, яких мати прокляла, щоб вони стали гайворонами, а воно так і сталося. Це мені батько казав, але його тоді не було вдома, він поїхав у ліс по дрова, — почала вона розповідати братам.
— Та як твої брати гайворонами поставали, то нащо ж ти батька покинула? — кажуть вони дівчині.
— Бо мене діти гайвороненям дражнили, як я, бувало, ганяла волів на пасовисько!
Тоді упевнились брати, що дівчина правду їм каже і що вона справді-таки сестрою їм доводиться.
— Зоставайся тут жити з нами, — кажуть вони їй, — варитимеш нам їсти, а ми всі гуртом будемо на полювання ходити.
Лишилася вона. Брати дуже ласкаво поводилися з нею, шанували її та одягали у розкішну одіж, яка личить молодій, гарній дівчині. Жила вона так років зо три. Аж по трьох роках сталося в тім лісі нещастя. Раз убили брати дику козу, а то не коза була — то була дочка баби-яги. От баба-яга і поклялася відомстити їм. Одного разу, коли дівчина була сама вдома, прийшла туди погана баба, принесла з собою коралі, показала їй через вікно та й каже:
— Дівчино, може б, ти купила у мене оці коралі?
— Добре! — відповідає дівчина.
Вона взяла грошей і віддала бабі, а та взяла їх та й пішла собі геть. Як наділа ж дівчина ті коралі собі на шию, то вони відразу й задушили її.
Позбиралися брати на обід і бачать, що сестра їх лежить нерухома на землі. Розуміючи дещо в лікарських справах, зараз заходилися вони гуртом біля неї, найшли коралі, розірвали їх, і вона стала помалу дихати, а потім почали розтирати їй тіло і таки врятували дівчину від смерті. Як встала вона, то брати сказали їй, щоб вона нікому й ніколи не показувалася.
Зосталась вона знову господарювати, як і вперше. Минуло півроку, а та проклята баба знову прийшла, принесла з собою хороше червоне яблуко та й каже:
— Може, ти бажаєш яблук, дівчино, то на тобі оце одно! Знову дівчина дістала грошей та віддала бабі за яблуко.
Потім одкусила шматочок його та й подавилася: упала на долівку посеред хати, та по одному тільки й можна було примітити, що вона жива, бо ще дихала, хоч і дуже рідко.
Прийшли брати з поля, почали оглядати її, щоб довідатись, що це таке вдруге пошкодило їх сестрі. Пошукали, та так нічого й не знайшли. Дуже жалко їм стало сестри, та що ж мають діяти? Зробили вони з кришталю труну із срібними ланцюжками, поклали туди мертву сестру, але не ховали труни в землю, а повісили у лісі, неначе колиску, поміж двома деревами на тих ланцюжках, а самі з жалю та туги за сестрою померли.
А один царський син, ще нежонатий, пішов із своїм челядинцем на полювання у той ліс та й заблукав там. Так проблукали вони лісом аж три місяці і за цей час ані однієї живої людини не побачили тут. Ненароком якось наблизилися вони до того місця, де між деревами висіла кришталева труна, і заночували там недалечко. Уночі той царський син побачив, що між деревами неначе щось мигтить, та й каже челядинцеві:
— А ходімо лиш та подивимось, що таке мигтить між деревами.
Пішли на те місце, аж бачать, що то кришталева труна, і як розкрили її, то побачили, що там лежить дуже гарна мертва дівчина. Почали вони прислухатись, чи не дише часом, і довідалися, що вона ще не зовсім умерла, бо у неї під плечима ще було тепло.
Звелів царський син челядинцеві відв’язати від дерева ланцюжки, щоб спустити труну на землю. Як відв’язав він один ланцюжок, то той якось несподівано висунувся у нього з рук, і труна впала та так сильно вдарилася, що у дівчини той шматочок яблука відразу вискочив. Встала вона та й розповіла їм, як це трапилося з нею. Потім поховала вона у землю братів, що тут недалеко лежали, та й пішли всі троє геть з лісу до міста, де жив царевич.
Незабаром після цього царевич одружився з дівчиною, але у нього була мачуха, що дуже ненавиділа його. От раз вона і каже цареві, своєму чоловікові:
— Чи ти бачиш, що твій син робить? Якусь жебрачку надибав собі та й одружився з нею! Хіба ж можна нам тримати її у своїх покоях?
Дуже хотіла мачуха звести з світу невістку, але ніяк це не вдавалось їй, бо царський син дуже кохав свою жінку і доглядав за нею, як за своїм оком.
— Як не згубить твій син своєї жінки, то згуби їх обох! — каже мачуха цареві.— Звели повісити їх або розстріляти! А як не зробиш цього, то я тобі не жінка, ти мені не чоловік.
Мусив-таки цар послухати її.
— Слухай, сину! Як ти не відведеш своєї жінки туди, звідкіль узяв її, та не уб’єш її, а до того ще не принесеш із неї серце, очі й обидві руки по лікті, то я мушу убити тебе самого! — каже він своєму синові.
Покірний був царевич, заплакав він гірко та й пішов із своєю дружиною на край світу. Слідом за ним побігла й царська собака. Вистрелив він і вбив собаку. Потім вийняв з неї серце та очі, але не знає, де йому ще й руки дістати, щоб не відрубувати у жінки. А вона й каже йому:
— Коли вже моя така доля, що я мушу так мучитись, то відітни вже мені руки, бо без цього ти сам маєш загинути!
Дуже плакали вони обоє, як царевич відрубав їй руки. Шкода їм обом було тих гарних білих рук, та що ж діяти?
Скінчивши цю справу, царевич пішов додому і поніс із собою руки, очі та серце, щоб показати батькові та мачусі, що він убив свою кохану дружину. А та, сердешна, пішла собі, плачучи, без рук. Як же вона житиме на світі, коли їй нема чим навіть страви до рота покласти?
Блукаючи отак, прийшла вона до однієї річечки, нахилилася та напилася води, а потім лягла собі на бік відпочивати. Несподівано якось обрубок руки, що був обкутаний рядном, зсунувся та й умочився в воду, і вмить рука у неї виросла. Побачивши це, вона й другий обрубок вже сама намочила, і так у неї знову виросли обидві руки. «Тепер, — подумала вона, — піду до тієї хати, де я жила з братами, та й зостанусь там жити».
Живе вона та й журиться про те, що їй доведеться робити, як родиться у неї дитина, бо вона дитини чекала. Певно, загинуть обоє! А якби не дитина, то вона б, здається, зосталась тут навіки жити!
Прийшов час, і вона родила двоє дітей відразу, та обидва хлопчики. І такі гарненькі були сини її! Один мав на чолі такий знак, як сонечко, а другий — як місяць.
Минуло кілька часу, і старий цар та мачуха померли. Зостався тільки син їх та й почав царювати. Але невеселе було йому те царювання без своєї дружини. «Якби я знав, — каже він сам до себе, — де вона тепер, то хоч у неї і немає рук, але взяв би її та годував власними руками, бо сам же й відрубав їх у неї!»
— Ходім лиш шукати її,— каже раз молодий цар своєму челядинцеві.
Та й пішли обоє у ліс. Отак, шукаючи, дійшли вони лісом до того місця, де він найшов її у кришталевій труні. Тоді вже вечоріло. Він і згадав, що тут недалеко є та хата, в якій жили перше брати-гайворони, та й пішов з челядинцем туди на ніч. Тепер у тій хаті жила якась жінка з двома хлопчиками. Постелила вона цареві на полу, а челядинцеві долі, сама ж лягла на лаві, а дітей обох поклала на лежанці, бо їх вона завжди клала на окремій постелі. Цілу ніч у хаті горіла свічка.
Дуже гарно молодому цареві спати на полу, але його челядинцеві було гірше на твердій долівці, і він часто прокидався вночі. Як заснув цар, то одна рука його якось звісилася додолу.
Тут один з хлопчиків почав чогось плакати та кликати маму, а вона й каже, начебто сама до себе:
— Не плач, сину, я зараз підійду до тебе. Треба йти батькову руку, що звісилася, на постелю положити.
Челядинець і почув це.
Ранком вона хутко встала, щоб гостям снідання зварити. Цар з челядинцем повставали, поснідали, а потім і пішли в ліс. Прийшли вони до того місця, де вчора були. Тут цар і каже челядинцеві: