Бачить Іван — мужичий син і його супутники, що Іродова дочка вже біжить, а того їхнього «біжить — не набіжиться» й не видно ніде. А Той, що на двадцять верст бачить, подивився і бачить, що «біжить — не набіжиться» спить. Тоді Той, що на двадцять верст бичем улуча, розпустив свій бич та як потягне того, що спав. Той прокинувсь, за відро — як побіжить, і приніс воду раніше, ніж Іродова дочка-скорогонка.
Тоді Ірод бачить, що вже нічого для них важкого нема, вихопив меча і наказав тягти Івана та його супутників на залізний тік. Виводять Івана, а дівчина полонена і каже:
— Уже загоїлась твоя рана.
Вивели Івана. Тільки хотів цар Ірод рубать, а Іван як хватне царя Ірода та як шпурне ним на гострий шпиль його замку, так цар Ірод і дух випустив. Взяв Іван тоді того коня, що Ірод в нього обманом викрав. Дівчина полонена теж з ним збирається. А діди і кажуть:
— Ну, а ми послужили тобі, Іване — мужичий сину, та тепер підем далі своєю дорогою, іншим добрим людям служити.
Поцілувались з Іваном та й пішли.
Приїжджає Іван — мужичий син у своє царство та й оддає так, як обіцяв, бо завжди любив слова дотримувати, цареві коня того, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Але тут якраз стояли ці два богатирі панської крові, що їх цар посилав разом з Іваном. Як побачили вони ту дівчину, що Іван з полону у царя Ірода визволив, та зразу до царя:
— Так і так, негоже Іванові, простому мужичому синові, одружуватись з такою красунею: вона може бути за жінку тільки богатиреві панської крові!
— Молодці, правильно говорите! — каже цар, та до Івана:
— Ти, Іване, — мужичий син, і негоже віддавати за тебе таку красуню, вона може бути жінкою тільки богатиря панської крові.
Поблід Іван — мужичий син та й каже:
— Я її з полону визволив, вона мене любить, я її люблю, і нікому я її не віддам!
— Ні, віддаси! — каже цар.
Тоді Іван скипів та до царя:
— Ти обіцяв мене нагородити, чим я захочу, і ніякої ніколи кривди не чинити! Я трьох зміїв-велетнів убив, їхніх сестер повбивав, стару зміїху в море загнав, царя Ірода на той світ перевів, — та коли ти мені будеш за мою добрість так платити і так слово своє ламати, то я й тебе, і весь твій рід одним махом зі світу зведу!
Та як замахнеться своєю палицею — то аж всі дерева нагнулись, а царський дворець аж затрясся. Ну, тоді цар злякався та вже ні слова. А Іван — мужичий син одружився з дівчиною-красунею, та й зажили щасливо.
Але вже ніколи не вірив Іван ні царському, ні панському слову.
КОЗАК МАМАРИГА
Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-дорогу, куди очі світять. Іде він дорогою, іде, зустрічає парубка.
— Добридень, парубче! — каже.
— День добрий і вам! — відповідає той. — А хто ви такий є?
— Я козак Мамарига, служив в багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й іду, куди очі світять. А ти хто?
— А я, — каже парубок, — наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку-во-лосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав та й утік.
— А де ж торбинка?
— Розбійники в лісі напали й відняли!
— Ну, ходімо разом, будеш мені за брата.
Пішли вони вдвох. Ідуть собі, йдуть, зустрічають другого парубка.
— Добридень, парубче! — кажуть.
— День добрий і вам, — відказує той. — А хто ви такі є?
— Я козак Мамарига, а це мій побратим. А ти хто?
— А я, — каже парубок, — наймитував в одного пана, та як рубав у лісі дрова, то знайшов на дереві торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Та не став я того ждати, взяв та й утік.
— А де ж торбинка?
— Розбійники в лісі напали й відняли!
— Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата.
Пішли вони далі. Ідуть та й ідуть, зустрічають третього.
— Добридень, парубче!
— День добрий і вам. А хто ж ви такі?
— Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто?
— А я, — каЖе третій парубок, — наймитував в одного пана, та як пас коні, то знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять. А пан дізнався та й хотів мене бити, а чоботи відібрати, то я й утік.
— Де ж ті чоботи?
— Розбійники в лісі напали й відняли.
— Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата.
Пішли вони вчотирьох. Де хліба випросять, де на роботу за харчі стануть — так і йдуть. Дійшли якось до роздоріжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже:
— Тут, брати мої, треба нам різнитися. Є в мене три мідні гроші, беріть собі кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, то туди й ідіть. А мені яка дорога зостанеться, така й буде.
Дав він їм кожному по мідному грошу, попрощалися вони і розійшлися — той на ту дорогу, а той на ту… Пішов далі козак Мамарига сам один. Ходив довго, аж три роки. Ішов якось великим лісом, вийшов на широку галяву.
Коли дивиться — чотири чоловіки один з одним б’ються. Він до них:
— Добридень, — каже, — люди добрі, за що це ви б’єтесь?
А вони відповідають:
— Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, та торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кінь Гивер. Так отой каже, що я візьму те, а отой каже, що і я візьму те, ніяк не поділимось та й б’ємося.
«Еге, — думає козак Мамарига, — це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же, я вас помирю!» А сам говорить:
— Чи згодні ви послухати мене, козака Мамаригу? Ніхто краще не поділить вас, як я.
— Згодні,— кажуть розбійники, — діли нас, козаче Мамариго!
— Отак зробіть, — каже він. — Покладіть отут біля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чоботи і коня Гивера поставте, а самі йдіть на той кінець галяви. Тоді я махну рукою, а ви й біжіть усі разом: хто перший прибіжить, той бере, що найбільш до вподоби, потім другий — і собі візьме, далі й третій, а вже четвертому те, що зостанеться.
Побігли вони та той кінець галяви, а він не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечі, чоботи взув і на коня Гивера скочив.
— Гей, козаче, — каже кінь Гивер, — як тебе нести — чи поверх дерева, чи поверх комишу?
— Неси поверх дерева! — говорить козак Мамарига.
Як звився кінь понад деревами. Розбійники побачили, біжать назад, та де вже їм коня Гивера здогнати!
А козак Мамарига від’їхав далеко тим конем та й думає: «Треба мені моїх побратимів шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбійники відняли. Віддам їм торбинки, волосяну та дротяну, і чоботи, а вже кінь Гивер мені зостанеться». І поїхав по світу їх шукати.
Довго там чи хутко, а приїжджає він якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар і питає:
— А хто ти є та куди їдеш?
— Я, — каже, — козак Мамарига, їду шукати моїх побратимів.
Зрадів той чоловік, кинувся до нього:
— Та я ж і є твій побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов і від пана втік!
— Отож я й привіз тобі твою торбинку-волосянку! — каже козак Мамарига.
Тут побратим бере його за руки, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дістає торбинку-волосянку та й дає йому.
— Ні,— побратим каже, — не візьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Мені ж отой твій мідний гріш щастя приніс, я тепер забагатів і живу в повному достатку.
Погостював козак Мамарига в свого побратима днів зо три, а тоді попрощався з ним і далі поїхав — тих двох шукати.
Чи довго, чи хутко, а приїздить він до ще багатшого двору. Виходить господар, — а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та від пана втік! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрів, а від торбинки-дротянки відмовився: