Так само незалежно поводиться Козак Мамарига, який «служив у багатія двадцять п’ять літ, та не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова», тоді «служив цареві двадцять п’ять літ, не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова і од царя».
Певний своєї сили Чабанець, зрозумівши, що цар збирається розправитися з ним за допомогою «богатирів панської крові», як здавив їх докупи, «так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже: «А що, бачиш це? Таке й тобі буде!»
І майстер Іванко говорить з царем як з рівним собі. Він легко виконав складне завдання, яке було не під силу багатьом царям і царевичам, — змайстрував з однієї дошки тринадцять стільців, але зробив це не заради золота.
Простий хлопець з незвичайним іменем Оферма, перемігши зміїв та одружившись з королівною, на четвертий день після весілля покидає золоті, срібні та діамантові палати. «Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий…»
Протиставлення бідних багатим — це, власне, зіткнення правди та кривди, добра і зла, щедрості й скупості, вдячності та невдячності.
У казці «Названий батько» покарано жадібних багатих синів, котрі у своєму достатку очерствіли до людського горя. Про це ж ідеться в казках «Дарунки з трьох зернин», «Хліб і золото". Жадоба до багатства, влади призводять до нещастя і панів-дуків, і попів, і зажерливу бабу, що хотіла усіх людей батраками поробити.
Серед соціально-побутових казок чимало творів антирелігійного змісту. Ще видатний російський критик В. Бєлінський у відомому листі до М. Гоголя про «Мертві душі" звертав увагу на те, що селяни чи не найбільше висміюють попів, дяків та їх прибічників.
Стихійний атеїзм, який іноді переходить у гостре висміювання не лише представників церкви, а й бога, святих, викликаний зневагою трударів до тих служителів культу, які, проголошуючи «святі» проповіді, проповідуючи скромність, самі поводяться розбещено, витискують з бідняків усі соки. Проповідуючи богобоязнь, погрожуючи пекельними муками кожному, хто виступатиме проти пануючого експлуататорського ладу, церква стала класовим ворогом українського трударя. І селяни завжди охоче слухали і переповідали дотепні історії про те, як кмітливий бідак перехитрував попа, що ладен був одібрати єдину корівку; як, купаючись у достатку, молодий попович так і не навчився розуму, не зміг відгадати хитромудрі загадки царя, зате їх легко відгадав простий солдат.
Коли попівство проповідувало покору і визнавало єдину науку — релігію, народ прагнув пізнати таємниці світу і малював у своїй уяві дива дивні, світи незнані, науки мудрі. Показово, що казку «Ох!" фольклористи так і називають — «Про мудру науку". Трохи схожа на неї і казка «Гайгай".
Знання, мудрість, як твердять казки, здобуваються перш за все у труді. Споконвіку праця була у нашого народу головним критерієм людської вартості, моралі і краси. Праця ж завжди була і є головним чинником виховання.
Ось голе (тобто безпорадне, бідне, нещасне) телятко, покинуте дідом у лісі, мандрує «куди очі, туди й шлях", знаходить собі друзів, але хатку будувати змушене самостійно, бо ні кабан, ні півник, ні качур, ні шило не бажають трудитися. Та коли вдарили морози, друзі тут як тут! Усім хочеться у хатці жити. А теляткові і не шкода. Добре, що зрозуміли помилку, добре, що дружно зажили і гуртом запрацювали… Отже, саме праця допомогла згуртувати звірят, зробила їх справжніми друзями, непереможними в біді.
А малі мишенята Круть і Верть, які відмовляються допомогти півникові Голосистому Горлечкові? Не побажали колосочок змолотити, зерно змолоти, тісто замісити, пиріжки пекти. Хотіли без праці пирогами ласувати! Та хто не робить, той не їсть!
Домінує тема праці у казках соціально-побутових. Пригадаймо казку «Дідова дочка й бабина дочка". За добре серце, умілі руки дідова дочка винагороджується, бо не цурається ніякої роботи — і яблуньку обчистити, і піч помазати, і собаку від реп’яхів обібрати, і вужів нагодувати, а лінива пихата бабина — отримує по заслузі, карається.
Син аж тоді зрозумів діну червінцеві, коли сам заробив його важким трудом («Ківш лиха").
Мудрий батьків заповіт змусив попрацювати трьох ледачих братів, і коли вони у пошуках скарбу розкопали ниву і як слід обробили її, то вона віддячила їм справжнім золотом — хлібом («Закопаний скарб").
Хліб і золото — це дві протилежні цінності. В однойменній казці пан не прийняв до себе хлібини, бо мав і калачів досить. Лише золоту відкрив двері. А бідняк, котрий цілий вік тяжко трудився, золото прогнав, а хлібину ж віддав зраділим дітям. І золото, жадібність до наживи погубили панський рід, хлібина ж біднякова не зменшувалася ніколи.
Як бачимо, утвердження людини як мудрої, духовно І фізично прекрасної особистості, боротьба проти сил, що заважають її щастю, в провідною ідеею усіх народних казок — від найдавніших (чарівних і про тварин) до пізніших за походженням соціально-побутових.
Виразниками, носіями цієї основної ідеї в казкові персонажі, яких можна умовно поділити на злотворців, добротворців і знедолених.
Злотворці — це, ясна річ, ті, що роблять зло, кривдять, беруть у полон сестер, братів, батьків героїв, позбавляють їх духовних та матеріальних благ, посягають на їхнє життя. Серед них ненажерливий володар лісу Ведмідь, змій (три-, шести-, дев’яти-, дванадцятиголовий), Ох, Гайгай, Кощій (Костій Безсмертний), баба-яга, мачуха, бабина дочка, багатий брат, пан, піп, цар, Кривда. Образи злотворців бувають алегоричними (в казках про тварин), реалістичними (в побутових казках) та фантастичними (в казках чарівних).
Знедолені — жертви злотворців. їхня позиція бував різною — від найпасивнішого потурання злу, безмежної терплячості, як у казці «Про дідову дочку й бабину дочку", до найактивнішого опору, протидії, як у «Чабанцеві", «Котигорошку" та ін.
Особливу групу складають добротворці. Це богатирі і їхні помічники: наречені, чарівники, пророки, домашні і дикі звірі, птахи, риби, мурахи, тобто ті образи, які сформувалися під впливом фантазії ранніх форм людської свідомості, так званого анімізму (одухотворення навколишньої природи) і тотемізму (вірування у спільне походження, кровну спорідненість групи людей і певної тварини, рослини, рідше — предмета).
До цікавого художнього різновиду добротворців на лежать міфологічні істоти, які в своєрідним віддзеркален ням мрій людини про полегшення праці в усіх сферам трудової діяльності (Скороход, Слухало, Стріла, Морозно Вернидуб, Су чи мотузок, Крутиус та ін.).
Хоч персонажі багатьох казок часто подібні своїмі діями, кожен з них неодмінно позначений якоюсь оригінальністю. Ця самобутність виявляється у зовнішності характерах, мові, поведінці, зброї, атрибутах. Наприклад Котигорошко воює зі змієм булавою, а Чабанець батогом з прив’язаною до нього каменюкою.
Надзвичайна сила героїв змальовується за допомогою такого художнього засобу як гіперболізація (перебільшення). Іван — мужичий син «одною рукою дуба яв схватить, — нагнув аж до землі, потім пустив»; Котигорошко «росте, росте, як з води. Небагато літ, а вже великий виріс». У змія «полум’я з рота пашить, нижня губа до землі звисає, верхня до хмари достає».
Кощій Безсмертний (Костій) — володар потойбічного світу. Таким чарівником є, очевидно, і таємничий Ольде-квіт, котрий сили набирається з чарівного горнятка, їздить на бричці, що немов птиця летить, як біжить — і земля гуде.
І змій, і Кощій, і Ольдеквіт живуть у тридесятому царстві або «за синім морем», дідок з бородою на сажень — під землею, а лісовий цар Ох — у своєму зеленому царстві.
З уявленнями древньої людини про. потойбічне життя зв’язані і символічні предмети, за допомогою яких герої борються з володарями, долають перешкоди того незнаного світу — підземного або небесного. Маються на увазі чоботи-скороходи, скатертина-самобранка, шапка-невидимка, чарівний перстень, клубочок. Одвічні мрії людини сягнути неба втілилися в розповідях про летючий корабель, килим-літак, про крилатого коня — татоша.