— А не будеш більше мене кидати?
— Не буду до віку вічного!
Тут бере він ягідку і кидав їй у рот — враз один ріг спав. Вкинув другу — другий ріг спав. І стала королівна така, як і була.
— Ну, дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати!
Почали вони тут радіти… Відписав король козакові Мамаризі усе королівство, і живуть в тому королівстві всі багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.
ШОВКОВА ДЕРЖАВА
Дуже давно жив один цар. Держава його займала, велику частину заходу. Але той цар ніколи на захід не дивився. Винесе, було, собі стільця й сяде лицем до сходу. І так день за днем усе на схід дивиться, гейби когось очікував звідти. При тому одне око завжди плакало, а друге сміялося.
У того царя були три сини. Вже дорослі хлопці.
І вони щоразу, як бачили батька, що дивиться на схід, судили між собою:
— Ба, чого наш нянько усе на схід дивиться, й одне око плаче, а друге сміється?
Жоден із них не міг відгадати. Зрештою старший каже:
— Браття, я йду до нянька; довідаюся в нього.
— Йди, йди…
І старший син пішов. Цар якраз тоді сидів біля вікна й дивився на схід. Вклонився хлопець батькові, а той лише нахмурився:
— Що хочеш від мене? Іди собі геть!..
— Я, няню, хочу вас спитати: чому одне ваше око плаче, а друге сміється?
Цареві не треба було більше. В ту ж мить ухопив булаву, яка лежала коло нього, і так жбурнув у сина, що, коли б той не відхилив голову, одразу б його вбив.
Хлопець злякався й вибіг.
— Ну, що сказав няньо? — прискочили до нього брати.
— Ідіть та дізнаєтесь…
Пішов середущий. І з ним таке сталося: мало-мало не вбив його цар. Як вибіг із кімнати, питає його наймолодший брат, якого звали Володимиром:
— Ну, що казав няньо?
— Іди й ти, Володику, і дізнаєшся!
Пішов Володимир. Але не встиг і рота розкрити, як цар ухопив булаву і — бух!
Хлопець відхилив голову, й булава зарилася в стіну. Та Володимир не злякався. Взяв булаву й передав батькові у руки.
— Тут її маєш. Як хочеш мене вбити — вбий! Та не кидай, як у собаку.
Старий подобрішав.
— Бачу, що ти не такий боязкий, як твої брати. Скажи, що хотів би дізнатися від мене?
— Я вас, няню, коротко спитаю: скажіть, чому, коли дивитесь на схід, одне око плаче, а друге сміється?
— Через те, сине, що коли я був молодий, то мав вірного друга. Його держава називалася Шовкова. Вона звідси — на схід. Ми з тим другом домовилися, що свою старість доживемо вкупі. Та на його державу почали нападати вороги й не дають йому спокою. Тому він не може до мене прийти, а я усе дивлюся на схід і його чекаю. Одно око моє через те і плаче, бо дуже мене бере жаль за другом. А друге сміється, бо я радію, що в мене сини і моя держава перейде в надійні руки. Відтепер мої очі будуть тільки плакати, бо не всі мої сини такі, як я собі думав… Но, розповів я тобі все, і можеш іти.
Доки Володимир говорив із батьком, брати чекали зі страхом. Думали, сердитий цар уже його вбив. Але хлопець зостався живий і спокійно розповів братам, що почув од батька. Тоді старший каже:
— Коли так, я йду просити няня, аби дозволив мені пошукати його вірного друга й привезти сюди.
Й одразу побіг.
— Няню, дозволь мені йти в Шовкову державу і знайти твого друга.
— Добре… йди… спробуй…
Старший син почав готуватися. Вибрав собі найліпшого коня, озброївся, взяв із собою їсти і грошей і того ж дня рушив у дорогу.
Іде день, ніч… Кінь дужий, годен довго йти. Але ніде й не чути про Шовкову державу. Блудив більше як рік і дійшов до срібного мосту»
«Досить мандрувати, — подумав собі.— Повернуся додому. Але, щоб увиділи, як я був далеко, понесу з собою знак». — І відірвав з мосту срібну дошку.
Вернувся додому.
— Но, чи знайшов ти Шовкову державу? — питає цар.
— Шовкової держави не знайшов, але вже недалеко був від кінця світу. Коло срібного мосту! Гляньте, се з нього дошка.
Оглянув батько дошку.
— Так я і знав. Коли я був такий, як ти, мені до того мосту треба було їхати якихось дві години. Можеш іти, ніколи не побачиш мого вірного друга.
Засоромився хлопець і змовчав.
— Тепер я піду, — сказав середущий. — Побачите, що я знайду Шовкову державу!
Попросив у батька дозволу й зібрався в путь.
Ходив-блукав цілий рік. Дійшов уже до золотого «осту, а далі не захотілося. Відірвав з моста золоту дошку й вернувся додому, показав її батькові.
— Ей, сину, коли я був твоїх років, мені треба було їхати до золотого мосту лише одну ніч. І ти ніколи не приведеш мого вірного друга!
І середущий з ганьбою пішов од царя.
— Но, — каже Володимир, — спробую щастя й я!
І побіг просити дозволу йти в Шовкову державу.
Батько лише рукою махнув:.
— Якщо старші не привели… А ти ще дітвак! Проте, коли хочеш, я тебе не держу.
Вийшов Володимир — і Просто до стайні. А на дворі зустрівся із бабою, котра його бавила дитиною.
— Куди, куди, Володику? — питає його баба.
— Иой, дозволив мені няньо їхати в Шовкову державу, то йду собі коня вибирати.
— Но, як тобі їхати в Шовкову державу, то не вибирай з межи сих коней, а йди у пивницю й побачиш там коло дверей мідяний батіг. Візьми його й серед двору лусни! На се із Поля пригримить табун, коней. Всі будуть чарівні. Але ти і з них не вибирай. Пусти їх до стайні, а позаду буде шкандибати сухоребрий кривак. Того собі й візьми. Той тебе і понесе в Шовкову державу.
Сказала баба і пішла. А Володимир побіг до пивниці. Коло дверей знайшов старий мідяний батіг. Узяв його й серед двору луснув, аж вікна задрижали. На цей луск почулося іржання, й табун коней, ніби з неба, впав у царський двір. Коні такі, що лиш крил бракує, то літали б! Але Володимир на них і не поглянув. Пропустив до стайні, перечекав, а позаду справді хромицькае сухарда.
Володимир підійшов до нього й почав гладити.
— Знаю, чому ти мене гладиш, — озвався кривак. — Хотів би поїхати до Шовкової держави?
— Ти угадав, конику!
— Якщо так, то поспитай царя, де є моя збруя — сідло і узда, що двадцять п’ять років тому були на мені.
Хлопець побіг до батька.
— Няньку, де є збруя з сухого коня?
— А хто тобі порадив про таке спитати?
— Кажіть швидше, бо я поспішаю.
— Спустися в другу пивницю і там знайдеш збрую. Двадцять п’ять років тому я кинув її там. Уже, мабуть, погнила…
Спустився хлопець у другу пивницю й зі свічкою ледве знайшов збрую. Така була запліснявіла, заіржавлена, що жаль і дивитися. І шабля, і рушниця — все вийшло із ладу.
Володимир ні на що не зважив. Зібрав збрую і приніс коневі.
— Тут є!
— Добре. Тепер готуйся, й увечері в путь.
Пішов Володимир до своєї кімнати, зібрався й — до стайні. Але свого сухарди уже не впізнав: такий золотий коник став з кривака, що лиш дивитися на нього! А збруя, шабля, рушниця — так і світяться!
— Но, рушаймо!
Через півгодини вже були в путі. Як виїхали з міста, татош наказав:
— Зажмур очі.
Хлопець зажмурився, а кінь піднявся у повітря і почав летіти. Летів, летів добру годину. Потім спустився на землю.
— Розплющ очі. Що видиш?
— Виджу срібний міст.
— Знай, оце той міст, до котрого твій старший брат за цілий рік їхав. Рушаємо далі.
Знову піднявся у повітря й летів з одну годину. Коли сів, питає:
— А тепер що видиш?
— Виджу золотий міст. Мабуть, той, коло котрого став мій середущий брат, бо й дошка відірвана.
— Так і є. Тепер трохи спочинемо, а тоді — далі, щоб на ранок бути в Шовковій державі.
Відпочили, й знову в путь. Тепер було страшно. Татош піднявся у повітря й таким густим потемком рвався уперед, що лиш передніми ногами проривав собі дорогу. За тим стояла скляна гора, а тою горою, самим верхом-гребенем іти. Страшно й глянути у прірву.
— Нічого не бійся, — говорить татош. — У моїх підковах діамантові вухналі, що їх двадцять п’ять років тому цар наказав набити. Я не сковзну з гори.