— Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього, — ну, нема що робити, — таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе — та підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:
— А що, як тобі здавалось?
Він йому каже:
— Так, наче вже кістки мої розсипались.
Тоді орел йому каже:
— Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.
Той сів. Він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:
— Як тобі здавалось, як ти летів на землю?
Той йому:
— Так, наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді орел йому й каже:
— Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.
А потім каже:
— Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:
— Іди ж у хату, та як будуть питати тебе: чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».
Він приходить у хату; коли це йому кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі?
А він їм каже:
— Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його питаються:
— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну, — та ні чутки, ні звістки…
А він їм каже:
— Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.
Вони тоді:
— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
От він виходить із хати й каже орлові:
— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому й каже:
— Лєтімо далі!
Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька, — та не дали й тут яйця-райця.
Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:
— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив і на очі приведеш.
Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі?
Він їм каже:
— Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його стали питатися:
— Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…
А він їм каже:
— Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.
Батько орлів каже йому:
— Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.
Вія каже:
— Я не хочу грошей, Мені дайте яйце-райце!
— Піди ж приводь, — зараз тобі дамо!
Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце і сказали:
— Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб’єш.
Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього змія та й каже йому:
— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?
А він їй:
— А що ж тобі дати?
Вона йому й каже:
— Даси те, що без тебе стало дома?
А він каже:
— Дам!
Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
— Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
— Нема що робити, — журбою не поможеш! Якось треба жити!
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот, — забагатів.
Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:
— Це ви мене, тату, віддали змії. Ну дарма, якось буде!
Та й пішов до змії.
Приходить до неї, а вона йому й каже:
— Зроби мені троє діл та й підеш додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм!
А коло її хати був великий луг — скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:
— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди та й плаче. А та дочка й питається:
— Чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч…
— А що ж таке?
Він їй і розказав. Вона йому й каже:
— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.
Він каже:
— Добре!
Вона йому й каже:
— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.
От пішла дівчина до того лугу та як свисне! — той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому, — він приніс її до змії в хату і поклав на столі.
Змія прокидається — вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:
— Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!
Та зараз йому й загадала:
— Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб все було готове!
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:
— Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:
— Лягай спати тут, я це все пороблю.
А сама як свисне! — так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
— Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:
— Що загадала?
Він розказав.
— Оце вже не жарти, — каже та дівчина, — хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори, — бери його: то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
— А що, нічого не вилазило?
А він каже:
— Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
— А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!
Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:
— Чого ти, сину, тут шукаєш?
А він їй каже:
— Золотого зайця.
Вона йому:
— Де тут він ужавшя? Тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:
— А що, немає зайця? І ніщо не виходило?
Він каже:
— Ба ні! Виходила баба стара та й спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.
Тоді вона й каже:
— Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці,— тільки не віддавай у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:
— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
Вона каже:
— Добре, йди!
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка, — давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують — стугонить земля…