Так Іван з паном розрахувався.
ЯК МИКОЛА БУВ КОРОВОЮ
Жив собі один бідняк, якого звали Миколою. Мав він лише стару хатчину, а в тій хатчині повно дітей.
Одного разу пішов Микола з жінкою в ліс: він — по дрова, жінка — по гриби. Коли дивляться — багач, у котрого Микола мало не задарма цілий рік служив, веде з ярмарку корову.
Жінка Миколи зашепотіла:
— Коли б нам таку корову! Було б дітям молоко!
— Цить, жоно, — відповідає Микола. — Багач мені винен, то й корова буде наша.
Залишив він жінку в кущах, а сам пішов на дорогу. Тихцем підійшов до корови, зняв з рогів мотузку, засилив собі на шию. Корова — в ліс пастися, а Микола йде за багачем. Зраділа жінка, бо зрозуміла хитрість чоловіка і повела корову додому.
А багач ішов і не оглядався. Не знати, як довго ішов би він так, та зустрів знайомого купця.
— Гей, сусіде, — крикнув той ще здалеку, — що ти дав за цього вола?
Багач і тепер не оглянувся, лише сердито буркнув:
— Коли ти й досі не відрізниш вола від корови, то хоч помовчи.
— Та яка то корова, то віл, — реготався стрічний купець. — Як не віриш, то сам подивися.
Багач озирнувся і за голову схопився:
— Чорт таке видів?! Купив добру корову, а таке сталося.
Купець посміявся та й пішов собі, а багач став серед дороги і не знає, що робити.
— Звідки ти тут узявся? — питає він Миколу.
— Я й сам не знаю, — відповідає той. — Не пам’ятаю, щоб ти купив мене коровою.
Багач не може отямитися.
— Як ти став коровою?
— Не знаю, — каже Микола, — але здогадуюсь, що прокляла мене одна вдова. Колись я був багатим та скупим. Служила вдова в мене мало не задарма рік. Я скупився заплатити їй зароблене, і за те вона мені залаяла: «Миколо, бодай ти став коровою і був нею доти, доки не виплатиш мені зароблене молоком ь.
Багач вислухав і вилаявся:
— Послав тебе чорт на мою голову і гроші забрав. Іди собі та не роби сміху з мене.
— Що ти кажеш? — видивився на нього Микола. — Це тобі не обійдеться так легко. Хто чув таке, щоб невинному чоловікові мотузку на шию засиляти? Мусиш на суді відповідати.
Бачить багатий — біда буде. Заплатив Миколі гроші, щоб той згодився мовчати.
Прийшов Микола додому з повними кишенями, а жінка вже встигла корову подоїти і молока дітям наливає.
Через якийсь час корова отелилася, і вигодував Микола другу. Стару вирішив продати.
Ідуть вони з жінкою на торг і корову ведуть. Тільки прийшли, а їх обступили з усіх боків купці, бо кращої корови, як у них, у той день не траплялося. Жінка торгується, а Микола роздивляється довкола. Коли бачить — іде оглядати корову її колишній хазяїн. Сказав про це Микола жінці і тихенько вбік. А багач оглянув коров і зашепотів їй на вухо:
— Що, Миколо, знову тебе продають? Так тобі й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити, — і пішов собі геть.
А Микола з жінкою продали корову і повернулися додому, раді, що насміялися з багача.
ПІП ТА СЕЛЯНИН
Був один бідний чоловік, а мав велику сім’ю. Раз лиш на казанні вчув, як піп звертається до людей:
— Люди мої, громадо, приносіть на боже, хто що може, і господь нагородить вас сторицею.
Дома чоловік каже своїй жінці:
— Небого, маємо багато діток, а жиємо бідно. Отець духовний у церкві виголосив, що хто дасть на боже, того господь нагородить сторицею… Може би, щось понести?
— Чоловіче, ти здурів? Таж у нас лиш одна корова на обійстю. Ані овечок, ані свині.
— Мовчи… Біг нам заплатить, а отець духовний нас похвалить!
Повів селянин корову на попівське обійстя. Піп записав у церковну книжку. І корівка ходить пастись разом із попівськими коровами.
Раз пастух на толоці заснув, а худоба заблудила… Селянська корова попрямувала до свого старого газди й повела за собою й попівські.
Чоловік зрадів:
— Ну, жоно, ти не вірила, що ми будемо нагороджені. Диви: наша корівка привела ще десять.
А жона лише головою покрутила:
— Дурний тебе піп хрестив. Від тебе їх ще ниньки заберуть. Най лиш дозвідає піп.
І раз лиш почали слуги шукати корів.
— Ану, погляньте до того селянина, — порадив піп, — може, його корова повела й наших…
Пішли до нього, а корови й справді тут. Але селянин не дає. Тоді прийшов сам піп…
— Що ти, Василю, вчинив?
— Нич. То мене господь нагородив.
— Недобре, Василю, робиш! Ти чужі корови присвоїв.
— Як чужі? Хіба ви, отче, з казальниці неправду говорили? Це ви своє слово не держите?
Зажурився піп… Думає собі: сміх буде, перед народом стану брехачем, коли Василь почне всім говорити.
— Слухай, Василю, не фіглюй… Одну корову собі бери, а інші віддай.
— Я не фіглюю, отче… Як вам дуже жаль, беріть собі ви одну…
І піп мусив піти геть.
Чоловік загаздувався. І ще й тепер газдує, якщо не вмер.
БІДА
Жив собі багатий піп, і маз лише одного сина. Той змалку нічого не робив. Коли підріс він, віддав його піп до школи. Прийшов час — оженив сина. А після батькової смерті той залишився на його парафії.
Ось одного разу молодий піп подумав: «Люди говорять, що їм біда. А я зріс, оженився і жодної біди на світі не знаю!»
Наказав він слузі закопати на тракті слуп і на ньому написав з одного боку версту, а з другого прибив таблицю. На таблиці написав, що відколи живе, жодної ще біди не знав.
Їхав тим трактом цар. Дивиться: з одного боку слупа написано версту, а з другого — таблиця прибита. Каже він фурманові:
— Піди-но прочитай!
Скочив той з карети, пішов і читає вголос. Цар послухав, щось записав і поїхав.
Приїхав цар додому і затребував до себе попа. Але те було не так швидко: може, через місяць, може, через два приїжджав піп до царя.
— Здорові були, ваша імператорська величність!
— Здоров! — відповідає цар. — Ну, що скажеш?
— Не знаю, чого ваша величність мене викликали.
Цар тоді каже:
— Ти зріс, оженився і жодної біди ще не знав?
— Так, ваша імператорська величність.
— Як же це?
Піп розповів, що його батько був багатий і при цьому він ніякої біди не знав. Коли ж помер, усе багатство синові залишив і попом зробив, він теж лиха не скуштував.
Розгнівався цар тоді і каже:
— Я царством керую, чому ж я біду знаю?.. Ну, загадаю тобі три загадки. Якщо відгадаєш, то буде тобі прощено, а не відгадаєш — голова злетить з плечей!
І дав йому цар строку три доби, щоб відгадав:
Чи вище до небес, чи в землю глибше?
Скільки на небі зірок?
Що цар думає?
Пішов піп додому. Сидить він і думає, але нічого не може надумати, як на ті загадки відповісти. Прийшов строк іти до царя давати відповіді.
Приходить піп до царського двору, дивиться: стоїть на варті солдат. Питає він його, чи є цар. І такий сумний на вигляд. Той солдат дивиться, що піп сумує, і питає про причину.
— Що тобі казати, — відповідає піп, — адже однаково ти мені нічим не допоможеш!
Та все ж таки розповів солдатові, навіщо його цар викликав і які загадки дав. Тоді солдат каже:
— Скидайте, панотче, свій одяг, вбирайтеся в мій і стійте на моєму місці. А я піду до царя загадки відгадувати.
Обмінялися вони одягом, солдат пішов до царя, а піп став на його місце вартувати.
Приходить солдат до царя, привітався.
— А що, відгадав загадки? — запитує цар.
— Відгадав, — каже солдат.
Цар питає:
— Ну, скажи, чи вище до небес, чи глибше вниз у землю?
— Ні, ваша імператорська величність, вниз глибше.
— Чому ж?
— Бо мої дід і прадід, батько й мати, брат і сестри як пішли туди, то й досі їх нема. А в небесах, коли б’ють у барабани, то все чути.
— Ну, а скажи, скільки зірок на небі?
Переодягнений солдат витягає з торби купу вовни, настриженої з вівці, і каже:
— Ось стільки, прошу глянути, ваша імператорська величність.
Цар питає:
— А ти вірно полічив?