— Голе телятко і кабан, і півник, підождіть!
Підождали.
— Куди ви йдете?
— Куди очі, туди й шлях.
— Ну, ходімо разом.
— Ходім.
Ідуть вони, йдуть. Скаче й шило:
— Голе телятко й кабан, і півник, і качур, підождіть!
Підождали.
— Куди ви йдете?
— Куди очі, туди й шлях.
— Ходімо разом.
Ідуть вони, йдуть. Зайшли вони в ліс. Холодно: осінь! Голе телятко замерзло й пішло до кабана. А той зарився у листя й лежить.
— Кабане, давай будем хатку робить.
— Я не хочу. Я зариюся ще лучче у листя та й буду лежать.
Пішло воно. Пішло до півника:
— Драстуй, півнику!
— Драстуй, голе телятко!
— Гайда, будем хатку робить.
— Я не хочу, — каже півник, — я на одній ніжці буду стоять, а голівку під крильце заховаю та й буду так і зимувать.
Пішло голе телятко до качура:
— Драстуй, качуре!
— Драстуй, голе телятко!
— Давай будем хатку робить.
— Я не хочу. Я на одній ніжці буду стоять, а другу буду під крильце ховать, і голівку буду під крильце ховать. І так буду й зимувать.
Пішло голе телятко. Пішло воно до шила:
— Драстуй, шило!
— Драстуй, голе телятко!
— Давай будем хатку робить.
— Не хочу я. Я заженуся в дуб по саму колодочку та так буду й стоять.
Пішло голе телятко, давай само робить хатку. Зробило хатку, піч, двері. Почало топить: дров в багато в лісі. Топить воно один раз (а зима вже, холодно), біжить кабан:
— Голе телятко, одчини!
— А-а-а! А як я казало: «Хатку давай робить», ти не хотів!
— Одчини, бо я тобі хатку розрию!
Одчинило голе телятко. Живуть удвох. Біжить півник:
— Голе телятко, одчини!
— А-а! Як я казало: «Хатку робить», то ти не хотів!..
— Одчини, бо я тобі хатку розкукурікаю!
Одчинило голе телятко. Уже вони втрьох. Біжить качур:
— Голе телятко, одчини!
— А-а! Як я казало, що хатку робить, то ти не хотів!..
— Одчини, бо я тобі хатку розкахкаю!
Думає голе телятко: «Наробить качур крику, прибіжать звірі, пропаду. Треба одчинить». Одчинило. Топлять вони. Ще скаче й шило:
— Голе телятко, одчини!
— А як я казало: «Хатку робить», то ти не хотіло!..
— Одчини, бо я тобі хатку розколю!
Одчинило. Уже вони усі зібрались…
От прийшло два вовки. Поставали вовки під дверима та й слухають: є добра мишоловка. Один каже:
— Лізь ти.
— Ні, ти йди вперед.
Поліз один. Як побачило голе телятко та кабан, та шило! Як пужне те голе телятко рогами, кабан зубами, а шило, як заженеться у вовка по саму колодочку.
А півень кричить:
— Подай його сюди!
А качур кричить:
— Так! Так! Так!..
Насилу вирвався вовк ізвідти: і поколений, і погризений. Ще й півень кричить:
— Подайте його сюди!..
ПІВНИК І ДВОЄ МИШЕНЯТ
Жили собі двоє мишенят — Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята було тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колос.
— Круть, Верть, — став гукати півник, — а глянь-те-но, що я знайшов!
Поприбігали мишенята та й кажуть:
— Коли б це його обмолотити…
— А хто молотитиме? — питається півник.
— Не я! — одказує одне мишеня.
— Не я! — каже й друге мишеня.
— Я обмолочу, — каже до них півник. І взявся до роботи.
А мишенята й далі граються.
От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:
— Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!
Поприбігали мишенята.
— Треба, — кажуть, — зерно до млина однести та борошна намолоти.
— А хто понесе? — питає півник.
— Не я! — гукає Круть.
— Не я! — гукає Верть.
— Ну, то я однесу, — каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.
А мишенята собі одно скачуть — у довгої лози граються.
Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:
— Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс. Поприбігали мишенята, пораділи:
— Ой, півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.
— Хто ж міситиме? — питає півник.
А мишенята й знов своє:
— Не я! — пищить Круть.
— Не я! — пищить Верть.
Подумав, подумав півник та й каже:
— Доведеться мені, мабуть.
От замісив півник тісто, приніс дрова та й розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.
Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.
Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.
А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.
— Ох, і голодний я! — каже Круть.
— А я який голодний! — каже Верть.
Та й посідали до столу.
А півник і каже:
— Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.
— Ти, — кажуть мишенята.
— А хто його обмолотив?
— Ти, — вже тихіше відказують Круть із Вертем.
— А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?
— Ти, — вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.
— А що ж ви робили?
Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?
ЛИСИЦЯ ТА РАК
Біжить лисичка полем. Добігав до річки, аж дивиться — рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.
— Здоров був, раче! — каже йому лисичка. — 3 тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?
Поздоровкався і рак та й каже:
— Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.
А лисичка тоді йому:
— Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!
— Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.
— Як так, то й так, — каже лисиця.
Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидав, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:
— Но!
От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе:
— Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.
Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:
— Чи то ж видано! — каже.
І більш не сміялася з рака.
ЛИСИЧКА-СУДДЯ
Двоє котиків веселих добули собі хитро-мудро грудочку сиру. Одбігли з ним подалі й почали радитися, як його краще поділитися. Та ще й поділитися так, щоб не було кривди ні тому, ні тому, — щоб якраз по правді рівнесенько розділити.
Один котик і каже:
— Давай поділимо отак, упоперек!
А другий каже:
— Ні, розділимо краще вздовж!
Отак і сперечаються. Коли це біжить лисичка. Побачила вона котиків, угледіла грудочку сиру, зупинилася та й питав:
— А що тут у вас таке? Про що сперечаетеся?
— Так і так, — розказують котики, — ось не знаємо, як нам краще поділити грудочку сиру.
— Е, — каже лисичка, — це можна дуже добре зробити! Ось дайте, я вам поділю!
Котики й оддали їй грудочку сиру, щоб вона розділила. Лисичка переломила грудочку сиру надвоє, а далі й каже:
— Ні, цей шматочок — більший, треба порівняти!
Та й над’їла один шматочок.
— А тепер, — каже, — оцей більїііий, треба його трішки підрівняти, щоб по правді було! Не можна ж, щоб котромусь із вас кривда була!
І знов над’їла. Та так рівняла, рівняла, — то той шматочок над’їсть, то той, — поки стало два зовсім маленьких шматочки.