22 мая 1842 г., Полтава
***
Сидить Петро у Полтаві
В стані з поштарями;
Тепер Петро наш не в славі,
Вже не з панночками!
Колись, було, як забряжчить
В браму у будинку,
Так пані Засс і закричить:
«Мерщій горілки з шинку!
Тягніть Петра на вечерю,
Любії дівчата,
Ставте на стіл ви тетерю
Та ріжте курчата!»
Тепер Петро у Полтаві
В стані з поштарями;
Тепер Петро вже не в славі -
Годі з панночками!
24 июня 1848 г.
***
Голився я на тиждень раз,-
І нікому й байдуже!
Приїхав Він, [17] віддав приказ:
«Голись щодня, Петро, бо гидкий дуже».
Отже ж, щодня я і голюся,
Аж пасока юшить із бороди;
То гребінцем чесавшись уколюся,
То, глянь - витягую з води
Гарячої свій палець,
Вже перетоплений на смалець.
Ходив до панночок, накинувши свитину...
«А що се, сучий сину? -
Загуркотав наш пан,-
Ану! мерщій лиш одягайсь в жупан!»
Отже ж, з тої пори не я один, а й пані,-
Вона у кохті, я ж з ґудзиками в жупані,
Їмо, було, собі, як тільки в вікна світ,
Що іноді аж розіпре живіт;
Тепер Він догори все повернув ногами...
Нехай святий дух буде з нами!..
Тепер вже череду жене із поля дід,
А Він, гляди, тогді нас кличе на обід!
Бувало, смерклося,- то ми і до хропка,
Тепер тогді Він тільки збитень смокче,
Куйовдиться, не їсть і спать не хоче,
Бо поведенція московська, бач, така!
Ой, щоб вас! Ей, Андрію!
Сказав би щось, та не посмію...
Та вже ж побачимо, яку там цяцю
Ви привезли [18] за сю нам працю?
20 июня 1851 г., Полтава
***
Як тільки задзвонять чотири годинки,
Так ми й шморгнемо в високії будинки
Та любих панночок
Засадим до книжок:
Нехай гуртом голосять
Та хоч борщу Петрові просять.
21 июня 1851 г., Полтава
***
Послухав жінку
Та взяв на перемінку
Пістрявії із Харкова штани,
Так, отже, бач,-
Хоч сядь та й плач:
Щось не вподобались Йому вони! [19]
І осміяв,
І ошпував,
Мережані штани, на всю Полтаву
Ні за що ні про що пустив у славу.
Коли б то ж вже сам тільки Він,
То й сількось. Вже б - байдуже!
А то й Вона, ізлізши на ослін,
Розкудкудакалась щось дуже
Та над Петром ну реготать,
Петра на глузди піднімать!
Чарки й пляшки, шклянки перетовкла від сміху,
Розхлюпала на скатерть сирівець...
Тоді, злякавшися, та навпростець,
Ну, драла!.. під свою махнула стріху!
23 июня 1851 г., Полтава
***
Ой мені тяжко [20]
Ой мені нудно,-
Як без роботи жити мені трудно!
Ой піду я манівцями
Та нудьгу розважу,
Чи не стрінусь з панночками,-
Може, слово скажуть.
Ох, мені важко,
Ой мені нудно,
Як без роботи жити мені трудно!
Не зустрівсь я з панночками:
Вони всі в світлиці,
Шиють кохти з фальборами,
Лагодять спідниці.
Ох, мені тяжко,
Ох, мені нудно,
Як без роботи жити мені трудно!
Ой піду я у садочок.
Час прокоротаю.
Та сяду я під кленочок,
Пісню заспіваю:
Ой покинув Петро хатку
І жінку-небогу,
Помандрував без оглядку
В Полтаву, в дорогу.
Ой вернись назад, Петрусю,
Швиденько вернися!
Не вернешся - утоплюся,
Тогді не журися!
Помандрував... вона ж з хати,
Дітки занищали!
«От тепер ви,- каже мати,-
Сирітками стали».
26 июня 1851 г., Полтава
***
А що ж оце, Андрію?
Яку там веремію
Підняв ти на Веренститут?
Питаємось: де ти? Чи тут?
А ти - на перелоги,
Знай, охкаєш, задравши ноги!
Та вже як не міркуй,
А сам на себе пожалкуй!
Не раз, не два заплачеш,
А дива більше ти такого не побачиш.
От! Як розставили в світлиці всі цимбали,
Так на шістнадцять рук метелиці й заграли,
А тут скрипки й дудки,
Сопілки й кобзи всі як нам заголосили,
Та в мідні тарілки
Як брязкнули, загромотіли,
То будь я песький син,
Коли в світлиці хоч один
Усидів на ослінці!
Та вже й придумали йому гадючі німці!
А їх-то, бачиш, два брати:
Адже ж їх знаєш ти!
Отже ж, й умовились: «Ти,- каже,- все руками,
В світлиці понад панночками,
Як будуть грать - махай!»
«Ну, сількось і нехай!
Та ти ж з дівчатами співай».
Отож вони як стали,
То так із ним і заспівали:
«Місяць в хмари закотився,
Та й стало темненько.
Чого ж Петро зажурився
І болить серденько?
Не ховайся до півночі,
Місяцю червоний!
Не виплакуй свої очі,
Козаче моторний!
Тече річка все тихенько
І моря шукає:
Ой так і моє серденько
До жінки здихає!»
30 июня 1851 г., Полтава
***
Яко аще бы не закон твой поучение мое был,
тогда убо погибл бых во смирении моем.
Світить місяць у віконце,
Та в очах темніє!
Сяє в небі ясне сонце,
Та серця не гріє!
Коли б швидше вже отая
Звіздочка засяла,
От тогді б то болісь злая
Камнем з серця спала!
Та де ж вона забарилась,
Де ж вона блукає?
Може, в шинку похмелилась
Та й там спочиває?
Та вже ж нехай хоч похмільну
Та везуть швиденько,-
Утнемо ж ми їй весільну,
Приймемо гарненько!
Ой давно б вона, небога,
В Харкові блищала:
Так от, - залізна дорога
Усе попсувала!
Настроїли сучі німці
Возів з чавунами:
Сидиш собі на ослінці,
А тут... Госпідь з нами!
Без волів і без коняки
Колеса махають,
Бо не хто ж - самі чортяки
Ридван попихають!
вернуться
20
- На голос малороссийской казацкой песни: «Ой піду я до владики попа позивати...» (Примітка автора).