Хоча формальні розлучення у селах Лівобережжя траплялися рідко, випадки, коли подружжя тимчасово розходилось, були досить звичним явищем. І хоча подекуди (наприклад, на Поділлі, Слобожанщині, Гуцульщині) винуватець підриву сімейних стосунків (негідний чоловік чи дружина) міг бути вигнаний з дому, ініціатор розлучення (незалежно від статі і причини) зазвичай зазнавав осуду.
Хороший господар, тверезий, роботящий, не покине жінки, навіть якщо вона того й варта. Він її вчитиме, поки не навчить, або приб’є до смерті. Зі свого боку й жінка не покине чоловіка, як би погано не ставився він до неї, чи був не господар і п’яниця. У таких випадках порядна жінка сама утримує сім’ю, хоч як би важко їй не було.
(Центральна Україна)
Громадська думка за будь-яких обставин засуджувала того, хто покидав сім’ю, тож жінка зазвичай змушена була миритися з наругою чоловіка, лише деякий час перебуваючи у батьків чи перечікуючи «грозу» в іншому безпечному місці (стайні, стодолі, на горищі, у сусідів тощо). Ставлення до шлюбу як до довічного союзу людей, укладеного перед Богом та громадою, що мало суттєве християнське підґрунтя, було наріжним каменем у питанні про розлучення. Християнська ідея терпіння та покори долі, призначеній Господом, також утримувала від розпаду нещасливі подружжя. Головною тенденцією судових процесів на ґрунті сімейних незгод було прагнення будь-що запобігти руйнуванню сім’ї, хоча суд і ухвалював більшість вироків на користь жінок, які потерпали від фізичного насильства. Все ж неможливість легітимного розлучення була чинником, що погіршував становище жінок у проблемних сім’ях, де жінки ставали довічними заручницями чоловіків-кривдників.
Родина
Попри все дослідники та селяни одностайні в тому, що абсолютна більшість сімей жили у злагоді та взаємній повазі. Народна пісня з Полтавщини саме таку дружину-розрадницю називає вірною:
Традиційна культура покладала головно на жінку обов’язок забезпечувати сприятливий психологічний клімат у подружжі; ця важлива роль вимагала неабиякої гнучкості, з одного боку, та готовності нехтувати/жертвувати власними інтересами, потребами, настроями — з другого. У повсякденному подружньому житті поняття любові змінювало свій сенс, втрачаючи ореол романтики та чуттєвості, набуваючи натомість значення взаєморозуміння, взаємопідтримки, взаємодопомоги. Такі стосунки чоловіка та дружини відображені у приказках: «Хто любить ревне — жаліє певне», «Полюбить — то й абихто знайдеться, але інше діло — пожаліти», «Хто за ким тужить — тому радо служить», «Люби не словами, а ділами», «Не люби мене, коли я до церкви йду, а люби, коли я біля печі стою» та інші. Про те саме йдеться у повчальній пісні з Гуцульщини:
Прояви патріархальності української культури у подружніх стосунках неоднозначні. З одного боку, загальновизнане головування чоловіка, влада якого не підлягає сумніву; з іншого — традиційна культура надає жінці шанс за деяких обставин стати фактичною лідеркою в сім’ї (хоча й розглядає таке подружжя як небажаний виняток). Майнові права та важливі господарські функції давали жінкам певну фінансову автономію і могли суттєво вплинути на становище жінки у подружжі. Ідеалом подружнього життя була злагода, збудована на співчутті та взаємопідтримці. Утім, виняткове право застосування чоловіком фізичного покарання дружини за певні провини, а також деякі риси повсякденного етикету є свідченнями нерівноправного, підлеглого становища жінки в подружжі.