У побутовій культурі представлення жінок як таких собі «великих дітей», яких треба постійно контролювати, виховувати і направляти, загалом фігурувало доволі часто. Михайло Павлик не без критичного узагальнення писав, що з сучасною йому галичанкою можна було поговорити лише на три теми: весілля, забави і погоди. Ця «дитиняча» наївність, яку приписували дорослим жінкам, особливо виразно простежувалася в тогочасній пресовій белетристиці. Жінки в ній нерідко поставали особами надто ексцентричними, надміру емоційними, а сюжети за участі таких персонажів найчастіше були забарвлені іронією. Очевидно, саме через такі погляди на жінок іще до перших десятиліть XX ст. наявність постійної опікунки — мами, тітки чи гувернантки — вважали нормою для кожної порядної галицької панночки. Юлія Шнайдер (майбутня поетеса Уляна Кравченко) згадувала, якою неоднозначною в очах львівської публіки виявилася її — молодої дівчини — розмова з мужчиною на вулиці. Після цього їй доводилося чути зауваження, що єдиним способом уникнути компрометації її дівочої честі мало б стати їхнє одруження.
Контроль над суспільною поведінкою жінок, що його обґрунтовували звичаї і закони, чи не найбільше контрастував з романтичним поцінуванням начебто вищих (порівняно з чоловіками) жіночих моральних чеснот. Показовим у цьому плані є те, що у наріканнях на деморалізацію молоді, атмосферу безвір’я, у якій виховувалося майбутнє покоління (до слова, доволі популярних тем публіцистики зламу XIX–XX ст.), жінки рідко фігурували як об’єкти критики (винятком була тільки проституція). Релігійна преса, яка найчастіше виступала в ролі морально-етичного цензора в широких публічних дискусіях, під вартою критики молоддю розуміла головно чоловіків, зокрема тих, хто під впливом «університету, професорів, письменників, часописів, товариств» ставав атеїстами, матеріалістами і вільнодумцями.
Михайлина Рошкевич згадувала про враження, справлене на неї «релігійним питанням» в інтерпретації молодого Івана Франка, котрий студентом філософського відділу університету часто приїздив до них додому, аби допомагати в навчанні її брату Ярославу. Після Франкових критичних зауваг стосовно релігії і Церкви вихована строго в релігійному дусі Михайлина дуже вразилася і «зробилася страшно не своя, терпіла тоді багато, про те нікому з моїх близьких не згадувала». За словами Михайлини, її брат був змушений зробити Франкові зауваження, щоб при сестрі таких тем не обговорювати. Така позиція, з одного боку, ідеалізувала жіночу високоморальність, апелюючи до «вищості» її духовних чеснот на противагу чоловікам, а з іншого — підтверджувала цивілізаційну «нижчість» жіночого досвіду у процесі модернізації, розвитку чи культури загалом, закріплюючи традиційну патріархальну дихотомію: жінка — природне, чоловік — соціальне.
З огляду на такий розподіл суспільних сфер та ролей, головним у життєвій самореалізації жінок традиційно вважали заміжжя. Спроби феміністок будувати престиж/авторитет жінок на інших підставах, перш за все на громадській активності чи професійних здобутках, незалежно від сімейної ситуації, трактували скептично та з іронією. Обурюючись звичкою оцінювати жінок з позиції заміжжя, анонімна дописувачка до газети «Діло» у 1905 р. зазначала, що «поділ жінок на заміжніх і незаміжніх постав задля вигоди мужчин і емансипантка повинна не признавати його, подібно як мужчини в своїй науковій, суспільній і всякій іншій праці зовсім з тим не числяться, чи котрий з них жонатий, чи ні». Усе ж, попри поодиноку критику, критерій «заміжньої жінки» ще довго визначав головні жіночі «здобутки». Пошуки відповідного нареченого, відтак, ставали дуже важливим етапом у житті кожної дівчини і її родичів. Учасники популярних тоді у Львові академічних балів згадували, що значна частина дівчат навмисне прибувала на них із провінції, аби реалізувати єдину мету — вийти заміж. Нерідко, наштовхуючись на різного роду сатиру з причини такого бажання, жінки по суті реалізовували прищеплювану їм вихованням, школою та середовищем ідею обов’язковості заміжжя.