Еклектизм, з яким тогочасне українське суспільство дивилося на емансипацію і її можливі наслідки, найбільш виразно проявився в обговореннях на тему освітньої реформи. Хоча було визнано необхідність розширення можливостей навчання для жінок, їх допуск до кожного зі щаблів вищої школи супроводжувався неоднозначними дискусіями. Попри здоровий скепсис побутували звичні занепокоєння й упередження щодо того, що освічена жінка не зможе належно реалізуватися в сім’ї, бо, як писала преса: «Втомлений домашньою опозицією і боротьбою з розумною і вченою жінкою чоловік не збереже в своїй душі необхідної рівноваги». Тому освіченість, як передумова і наслідок емансипації, мала бути контрольованою, не надмірною. Очевидно, через такі упередження посол до Галицького сейму Теофіл Окуневський, аргументуючи у 1893 р. у своїй промові необхідність створення першої жіночої гімназії в Галичині, уточнював, що у нього «немає на думці створювати емансипанток з короткими стрижками і папіроскою в устах; таких ексцентричних жінок я за допомогою науки не хочу створювати».
Консервативна більшість часто сприймала емансипаційні вимоги як посягання на найсвятіше — шлюб, родину, батьківський авторитет, який зазвичай асоціювався з авторитетом великої і непорушної духовної традиції. За цією традицією метою жіночого навчання мало бути не стільки плекання знань чи ерудиції, як виховання релігійних і високоморальних майбутніх матерів. За словами Северина Зарицького, учителя дівочого інституту й директора жіночого ліцею в Перемишлі, «з жіночих інституцій щорічно виходить молоде покоління, що має колись в суспільності відіграти таку важливу роль; звідси виходять ті, що мають стати колись освіченими дружинами і матерями». З огляду на такі трактування закономірним було те, що першими освітніми закладами для жінок у Галичині опікувалися монахині (зазвичай сестри василіянки) і навіть з появою світських навчальних інституцій релігійний ухил жіночої освіти був пріоритетним.
Журнал «Мета: орган українських поступових жінок», 1908 р. Відділ україніки ЛННБ ім. В. Стефаника
Такий стан речей на зламі XIX–XX ст. дедалі частіше зазнавав критики, головним чином з боку молоді. У дискусіях на тему коедукації (спільного навчання хлопців і дівчат) та секуляризації освіти для жінок не обходилося без політики. Недостатня освіченість українок, на думку критиків, сприяла тому, що значна частина представників української інтелігенції обирали собі за дружин польок, котрі на тлі схоластичного «чернечого» виховання українок виглядали більш ерудованими і загалом цікавішими. Відтак змішані українсько-польські сім’ї, які утворювалися в результаті таких шлюбів, з огляду на дедалі глибшу політичну кризу у стосунках між поляками і українцями на початку XX ст., могли мати дуже негативні наслідки для української справи в Галичині. Бо діти, народжені у таких шлюбах, за побоюванням критиків, у майбутньому матимуть проблеми з визначенням власної національної ідентичності, а тому не зможуть бути ефективними борцями за українські права. Таким чином, з огляду на національно-політичну доцільність, добра освіта для жінок з української інтелігенції була обґрунтована, серед іншого, і необхідністю їх конкурентоспроможності у «боротьбі» за чоловічі серця.
Активне обговорення у пресі недоліків українських жінок, а також постійні порівняння їх із польками спричинилися до формування своєрідного суспільного жіночого ідеалу — національно свідомої українки. Такий образ «патріотичної жінки» схематично поєднував високоморальну матір-дружину-господиню та в міру освічену й емансиповану (хоч і винятково через національний вибір) громадську діячку. З огляду на такі прагнення спектр очікуваної від жінок активності у суспільному житті найчастіше включав: створення та участь у різного роду доброчинних, культурно-просвітніх чи опікунських товариствах, збирання коштів на різні українські фундації (наприклад, пам’ятник Шевченку чи український театр), організацію товариських вечорів, вистав чи інших забав тощо.