До суспільно важливих справ було віднесено навіть зміни в жіночому гардеробі. Зацікавлення українських часописів реформою жіночого одягу відбувалося в рамках запланованих національних економій. Тобто «українки, — за тогочасною пресою, — доньки народу бідного, котрий нужда виганяє за море» (натяк на активну в цей час еміграцію. — І. Ч.), не мали морального права надягати дороге вбрання. Одна жіноча сукня, в середньому, обходилася сімейному бюджету в 150 крон, а коли взяти до уваги, що на сезон таких потрібно було не менше як дві для кожної з доньок, видатки на догоду моді виявлялися надмірними. Натомість ці гроші могли піти на допомогу одній з українських фундацій. «А на вечорниці, — писала газета “Діло”, — досить для заміжніх одяг вовняний ясний, а для дівчат стрій народний, або легенькі ясні, муслінові сукні, які звичайно в літі носиться». Зрештою, придбання народного строю також не було дешевим задоволенням. На це, зокрема, скаржилася одна з дописувачок до газети «Діло» (котра підписалася псевдонімом «Галичанка») у 1900 р., зазначаючи, що чомусь «чоловіча стать не дає нам прикладу любові до української одежі», натякаючи на те, що нові модні вимоги дивним чином стосувалися лише жінок.
Учениці і вчителі приватної дівочої гімназії Сестер Василіянок у Львові. Фото [1909–1910] років. Відділ мистецтв ЛННБ ім. В. Стефаника
Зміни поглядів та дискусії навколо жіночих ідеалів впливали також на практики приватного життя інтелігенції. Як свідчать листи і щоденники, чоловіки — тодішні українські політики, громадські чи культурні діячі — дуже часто вимагали від своїх дружин відповідати новим національним ідеалам, наслідувати їх чи принаймні помічати. Іван Джиджора в листі до нареченої, а згодом дружини, Наталі Навроцької, доводячи необхідність її самоосвіти, прикладом для наслідування подавав образ дівчини з драми Володимира Винниченка «Великий молох», яка саме тоді (у 1907 р.) з’явилася друком: «Поглянь но яка там є сильна гарна дівчина Катря, яка навіть мужчин рятує від занепаду. О такі дівчата є і повинні бути не тільки в літературі але в житті […] особливо для нас в тих тяжких критичних часах. Ти ж, сказати правду, дуже мало старалася мені помагати, навпаки я мусів з Тобою те робити». Чоловіки охоче згадували суспільні ініціативи дружин, їх національну чи громадську позицію. Олександр Барвінський з неприхованою гордістю писав про діяльність дружини Євгенії в українських культурно-просвітніх товариствах, де знаходила застосування її музична освіта. Роман Заклинський у щоденнику відзначав активну громадську позицію своєї племінниці Ольги, яка була, за його словами, «фанатичною москвофілкою», але «в останніх часах знаю Українка бо давнішими роками запрошувала мене на відкриття читальні Просвіти…».
Щоправда, більшість вважала жіночу ініціативність позитивною рисою лише тоді, коли вона була вмотивована національно-патріотичними спонуками та, що найголовніше, не суперечила тогочасним стандартам жіночності. Тому громадські ініціативи жінок мали обмежуватися філантропічними чи доброчинними справами, але аж ніяк не стосуватися політики. Таку настанову добре ілюструє ставлення тогочасного галицького суспільства до діяльності Наталії Кобринської — жінки, ім’я якої традиційно асоціюють із початком українського жіночого руху в Галичині. Значна частина сучасників пов’язували висловлені нею ідеї з «переверненими головами», твори яких «отруювали душу молодим дівчатам». І це при тому, що ініціативи Кобринської мали дуже прагматичне значення: вони стосувалися самостійної видавничої діяльності жінок, а також заснування колективних селянських кухонь та дитячих садків як нагальних передумов зменшення завантаженості жінок з робітничої верстви і селянок. Для тогочасної більшості Наталія Кобринська залишилася незрозумілою. Таке ставлення до неї, видається, було пов’язане з тим, що вона «голосніше» за інших активних жінок свого часу наполягала насамперед на жіночих правах, а вже опісля — на їх національно-патріотичній діяльності.
Створена Кобринською в 1884 р. організація — «Товариство руських жінок в Станіславові» — первісно проголошувала метою просвіту українських жінок виданням літератури, однак заснований для цієї мети фонд дуже швидко знайшов інше застосування. У новоствореній організації виокремилися три течії: Кобринська та її прихильниці, які наголошували на жіночому питанні й організаційній праці; консервативно налаштовані жінки, які вбачали найбільшу користь своєї самоорганізації у філантропії; група жінок, захоплених соціалізмом, які вважали, що фемінізм не на часі і головною є боротьба за національне визволення українців, а не за жіночі права. Як показало майбутнє, перевагу здобули останні (усі наступні організації українок у Галичині не сприймали фемінізм як єдину підставу для свого об’єднання). Однак найпоказовішим у концепті «жінки і політика» були стосунки Кобринської зі, здавалося, однією з найпрогресивніших у питаннях жіночої емансипації політичною партією тогочасної Галичини — Радикальною. Задум Кобринської створити в її лавах окреме жіноче угрупування так і не було підтримано.