Саме батьки, на загальне переконання, маючи значний життєвий досвід і найкращі наміри, здатні були дібрати оптимальну пару для свого сина чи дочки. Старі та немічні батьки, потребуючи допомоги в господарстві, квапили сина з одруженням, пропонуючи на його вибір кількох дівчат з тих, кого б вони хотіли мати за невістку (зважаючи насамперед на її посаг, родовід та особисті риси). Нерідко батьки вибирали наречену синові практично без його участі.
Женять сина рідко за його згодою, а більш усього без його згоди й відома. Батько куда захотів, туда й пішов у свати. Тоді поїхав батько на ярмарок, десь там ще хтось виїхав на ярмарок — випили, познакомились: «В тебе дочка, в мене син — давай посватаємось!»
(Полтавщина)
Загалом, молодь, незалежно від статі, мала небагато свободи у виборі подружжя. Про випадковість обрання пари свідчить і доволі відома практика почергового сватання, коли свати за один день могли обійти кілька потенційних наречених, сподіваючись дістати згоду бодай від однієї з них. Що вже казати про давній звичай «зговор малолітніх», який побутував серед українців іще наприкінці XVI ст. та міг вплинути на шлюбні уявлення українців у пізніші часи. Згідно з цим звичаєм, батьки укладали шлюбну угоду для власних неповнолітніх дітей, у якій заздалегідь визначали час весілля, розмір посагу молодої і віна з боку молодого; порушення такого контракту передбачало серйозні матеріальні компенсації. У такому контексті і хлопці, і дівчата були пасивними об’єктами шлюбної угоди.
Чинники популярності дівчини в молодіжному середовищі (врода, весела вдача, вміння співати, танцювати тощо) втрачали актуальність при створенні сім’ї. Підшукуючи гідну пару, зважали передусім на добрий родовід і статки родини (з огляду на розмір майбутнього посагу — перш за все наявність землі та худоби). Дівчата із заможних родин швидше виходили заміж, аніж їхні бідніші однолітки; навіть обділені вродою і здоров’ям багаті наречені могли розраховувати на добру партію, бо, як казали на Волині: «Морги варги покривают» (тобто розміри земельного наділу важливіші за потворність), а на Бойківщині вважали: «Великі воли гнилу корову повезут» — і співали у пісні:
Оскільки першорядними функціями жінки в подружжі були господарські та материнські обов’язки, то надзвичайно важливе значення для успішного сімейного життя мали здоров’я дівчини та вміння хазяйнувати.
Уподобання батьків та дітей не завжди збігалися: перші керувались головно господарськими міркуваннями, другі — особистими симпатіями. Відтак можливими були кілька варіантів розвитку подій. У першому типовому випадку батьки переконуючи чи силоміць спонукали сина або дочку погодитись із їхнім вибором. Український фольклор рясніє ліричними піснями, де закохані благають батьків прислухатися до їхнього бажання побратися: «Ой ви, батьки з матерями, на те уважайте / Ой як дасть Бог дітям пару, то не розлучайте…» Дівчата з Полтавської та Чернігівської областей навіть мали право звертатися до суду за дозволом на одруження, якщо батьки забороняли їм укласти шлюб зі своїм обранцем.
Якщо позиції батьків та дітей щодо вибору подружньої пари не підлягали компромісу і жодна зі сторін не хотіла поступатися, траплялися випадки одруження молоді без згоди батьків. У такому разі дівчина, за попередньою домовленістю зі своїм обранцем, потайки тікала з батьківського дому, прихопивши з собою лише дещо з одягу. За законом, потаємне викрадення дочок від батьків для укладення шлюбу вважалося карним злочином. Такий спосіб одруження був радше винятком, зважаючи передусім на санкції, які застосовували батьки до молодої пари. У разі непослуху батьки зазвичай не справляли весілля (що фактично означало громадське невизнання факту одруження), не давали благословення на шлюб (що, за народними уявленнями, віщувало нещасливе подружнє життя), молода сім’я не мала матеріальної підтримки з боку батьків, чия воля була порушена (йдеться про посаг, худобу, землю, житло тощо).