Оптимальним варіантом розвитку подій під час вибору подружньої пари був збіг намірів батьків та молоді або розумний компроміс між ними. Уже наприкінці XIX — на початку XX ст. по всій Україні відбувалася певна лібералізація поглядів на мотиви одруження та послаблення батьківського тиску, батьки частіше йшли назустріч побажанням своїх дітей. У законодавстві Росії вже від середини XIX ст. вказувалося, що «шлюб не може бути законно укладеним без взаємної і непримусової згоди молодих, і батькам заборонено змушувати своїх дітей до укладення шлюбу проти їх бажання», тож ця правова норма поступово перетворювалась на реальну життєву практику.
Оскільки серед українців розлучення (навіть неформальне) не було поширене, до вибору пари ставилися з величезною відповідальністю, орієнтувались насамперед на всебічну стартову рівність молодят — вікову, майнову, соціальну, етнічно-релігійну тощо. Народний погляд з цього приводу висловлено у безлічі приказок: «Знайся рівня з рівнею», «Бочкор до бочкора, чобіт до чобота», «Знайся віл з волом, а кінь з конем». Належність молодят до однієї соціальної верстви, нації та віровизнання означала близькість, спорідненість світогляду, уявлень про сім’ю, про господарські права та обов’язки одне одного. Це сприяло швидшому досягненню взаєморозуміння, встановленню партнерських стосунків, пом’якшувало процес взаємного пристосування та зменшувало вірогідність конфліктних ситуацій, особливо на перших етапах сімейного співжиття та за умови примусового шлюбу.
На ринку
Важливим чинником встановлення певного стилю стосунків у подружжі (партнерських або ієрархічних) були майнові права чоловіка і дружини. Яскравим виявом майнових прав української жінки в подружжі є її довічне право власності на свій весільний посаг — материзну. Адже, за звичаєвим правом, «скриня» (одяг, рушники, хустки, постіль тощо), худоба та ґрунт (земельна ділянка), подаровані молодій її батьками на одруження, перебували тільки у власності дружини (хоч і в спільному користуванні подружжя), тобто чоловік не міг їх відчужувати всупереч її волі (продавати, дарувати, міняти чи віддавати у заставу). Таке право власності жінки на землю — явище питомо українське й унікальне, оскільки подібні норми невідомі іншим народам Європи. В українських губерніях Російської імперії таке право було юридично закріплене.
На українських теренах під владою Російської імперії права сестер і братів на успадкування батьківського майна були виразно нерівними: тривалий час дочки могли претендувати лише на 1/14 частину нерухомого та 1/8 рухомого майна. Лише у 1912 р. Державна Дума ухвалила закон про рівне право дочок та синів на спадщину (йшлося тільки про рухоме майно). У західноукраїнських регіонах ситуація була іншою. Наприклад, у гуцулів наприкінці XIX ст. дочка могла претендувати на частину землі (у спадок чи у вигляді посагу) лише тоді, коли в сім’ї не було синів. Дочок дискримінували і в разі успадкування неподільного майна (наприклад, будинку): згідно з Цивільним кодексом Австро-Угорщини перевагу надавали синам.
Стиль взаємин і головування в сім’ї зазвичай безпосередньо залежали від того, кому належав будинок, де мешкало подружжя. Серед українців традиційно панувала патрилокальність — звичай, за яким дружина переходила жити в дім чоловіка (або його батьків). Український фольклор рясніє піснями про сумну й важку долю невістки, яка змушена не лише пристосовуватися до нових умов, а й часто терпіти наругу членів родини чоловіка (насамперед свекрухи). Однак, як уже було зазначено, у середині XIX ст. абсолютна більшість українців жили малими сім’ями (подружня пара з дітьми), тож зосередимося головно на стосунках подружжя.