Як і повсюдно в Європі, надлишок будь-яких продуктів «жіночого» господарства, а також невелику кількість зерна чи борошна жінка могла продати, обміняти чи подарувати, а отримані за це кошти могла витратити без відома чоловіка, на власний розсуд (на господарські чи то особисті потреби). Про певну господарсько-фінансову автономію чоловіка та дружини свідчить хоча б той факт, що, приїхавши на ярмарок, господар і господиня подекуди навіть торгували окремо, кожен — продуктами своєї частини господарства, отримуючи та витрачаючи гроші нарізно. Звичною була ситуація, коли дружина доручала чоловікові продати дещо з продуктів «жіночого» господарства з тим, що він потім повинен був повернути їй отримані від продажу гроші та прозвітувати про витрати. Прикметно, що на Наддніпрянщині практично уся дрібна торгівля та шинкарство перебували в руках жінок, яким, завдяки власній підприємливості, вдалося майже повністю витіснити чоловіків з цього бізнесу.
За обставин, коли жінка самостійно контролювала власну господарську сферу та мала змогу розпоряджатися певними грошовими сумами, вона посідала статус чоловікового партнера у створенні спільного сімейного добробуту: «Чоловік і жінка — то одна спілка». Однак у цій спілці годі говорити про цілковиту рівність партнерів, адже сфера, що перебувала у віданні чоловіка (рільництво, скотарство, промисли), мала ключове значення у селянському господарстві: саме від неї насамперед залежав рівень достатку сім’ї. Крім того, під час вирішення найважливіших для сім’ї господарських питань (купівля, продаж, обмін значної частки майна — землі, худоби, збіжжя тощо) думка чоловіка була визначальною. І хоча такі рішення чоловік майже ніколи не ухвалював одноосібно, жіночий голос був радше дорадчим.
Жіночі функції у селянському господарстві були значущими для підтримання рівня добробуту і повноцінної життєдіяльності усієї родини: у них поєднувались продуктивна (виробнича) і репродуктивна (обслуговувальна) праця. Дружина мала значну автономію в межах своєї господарської царини, а її статус і стиль взаємин у подружжі значною мірою залежали від розмірів її особистого майна (посагу, «материзни», власних коштів) та місця проживання сім’ї. Утім, говорити про рівноцінність чоловічого і жіночого голосу в ухваленні загальногосподарських рішень та про паритетність їх прав немає підстав: чоловік і формально, і фактично діяв як голова сім’ї, власник і розпорядник основного майна родини.
І традиція, і право розглядали чоловіка як голову сім’ї, віддаючи в його руки значну владу над рештою членів родини. «Селянська сім’я, — повідомляв на межі XIX–XX ст. член Волинського церковно-археологічного товариства, — перебуває у безпосередньому підпорядкуванні батькові, який обговорює сімейні справи, дбає про майбутнє дітей і в разі потреби сам чинить над ними домашній суд». Пряма настанова на жіночу підлеглість у шлюбі віддзеркалена в тогочасному законодавстві Російської імперії, де сказано: «Жінка зобов’язана коритись своєму чоловікові як голові сім’ї, любити, шанувати і необмежено слухатися, всіляко йому догоджати і дбати, як господиня дому». Традиційно і Церква, і суспільна свідомість вбачала у жінці особу відносно пасивну, залежну, яка потребує чоловічої опіки та керівництва.
Гуцули і бойки — мешканці Українських Карпат — не вважали жінку рівноцінною чоловікові, про що свідчить повсякденний етикет. Іще на початку XX ст. дослідники народної культури горян спостерігали: «Коли муж і жона йдуть дорогою, то ніколи не йдуть побіч себе, тілько він іде все наперед, а вона кілька кроків за ним позаду» (Володимир Охримович), а «якщо потрібно нести якийсь тягар, то звичайно його звалюють на жінку; верхового коня звичайно використовує чоловік, в той час як жінка йде поруч пішки» (Раймунд Фрідріх Кайндль); «коли на фірі [возі] їхала, ніколи не сідала поруч з чоловіком, але на заді, бо пошіновок мусит бути» (Володимир Шухевич).
В інших регіонах у щоденному побуті українців також помітні вияви жіночої субординації: наприклад, на Чернігівщині саме чоловік вирішував, коли час обідати усій сім’ї, а під час великих святкувань (наприклад, весілля) «чоловіки сідали за головним столом, а жінки за заднім столом (…) Уважають, щоб батько попереду узяв» (Ніна Заглада). У деяких селах Слобожанщини «жінки не повинні сідати при гостях; навіть обідаючи в своїй сім’ї вона не сідає, а їсть стоячи» (Петро Іванов).