І Чорне море з IX століття стали звати Руським, тобто Українським. Так, арабський географ аль-Масуді в середині Х століття називає Чорне море Руським, бо, на його думку, ніхто, крім «русів», що живуть на одному з його берегів, не плавав на ньому, а цим племенем було ал-луд-аана, тобто давньоукраїнське плем'я уличів (Линдюк О. Українці — корінний народ Криму. — С. 191).
Досліджуючи проблему походження слова «Русь», академік Борис Греков підкреслював, що у візантійських хроніках воно відповідає термінам «скіфи» чи «тавроскіфи» (Греков Б. Д. Киевская Русь. — М., 1949. — С. 422).
На основі розкопок середньовічного міста на пагорбі Тепсень (біля с. Планерського) встановлено, що це було слов'янське поселення, яке виникло у VII–VIII ст. нашої ери. Зокрема, відкрита в цьому місці піч є «близькою за формою до звичайних руських печей», а розкопаний храм «за своїм планом має схожі риси з храмами Київської Русі» (Надинский П. Н. Очерки по истории Крыма. — Ч. 1. — С. 47).
Документальні джерела, що стосуються періоду правління київського князя Святослава, однозначно вказують на приналежність окремих кримських територій до Русі (там само. — С. 52). На той же час з'являються дані про існування руського Тмутараканського князівства, яке об'єднувало територію Керченського півострова і Тамань, тобто землі колишнього Боспорського царства. Тут князював син Володимира Великого Мстислав. У XI ст. місцеві князі неодноразово брали участь у міжусобицях руських князів, вступаючи в боротьбу в тому числі і за київський престол.
З життєпису Степана Сурозького знаємо про напад Русі під проводом кн. Бравлина на Сурож (Судак), коли русини близько 800 року знищили ціле побережжя від Корсуня до Керчі. В походах Русі на Малу Азію 842 року брали участь «таври», тобто кримчаки. Візантія, знаючи це тяжіння Криму до Києва і «Меотської Русі» (Тмутаракані), дуже пильнувала своє панування над ним і при різних нагодах, маючи військову перевагу, особливо на морі, прагнула обмежити права і впливи старокняжої Київської держави на цю землю.
Наприклад, у договорі князя Ігоря з Візантією про «Корсунську страну», говориться, що князь не може мати там своєї волості, не може воювати в тій землі, і вона не може піддатися йому. Умова візантійського імператора Цимісхія з князем Святославом зобов'язує князя не нападати на Корсунську землю. Нарешті, здобуття Херсонеса (Корсуня) Володимиром Великим близько 987 року, ніби через «зраду» оборонців, красномовно свідчить, що в Корсуні був староукраїнський елемент, або дуже йому споріднений.
Для Київської, староукраїнської держави, очевидно, було дуже важливо мати постійний торговельний і політичний зв'язок з Кримом як природним продовженням своєї території. Зокрема, велике значення для Києва мали пристані Козлов (Євпаторія), Корсунь (Херсонес), Сурож (Судак), Кирчев або Корчево (Керч). Сурож був особливо зручний для малих кораблів і мав інтенсивний корабельний зв'язок із Трапезундом на Анатолійському побережжі Малої Азії. І важливий суходільний шлях лучив Сурож з Києвом через Олешки. В другій половині XIII ст. центр торгівлі з Сурожа перемістився до Кафи (Феодосії).
З часу здобуття Царгорода хрестоносцями в 1204 році побережжя Криму перебувало під впливом венеційців з їх великим торговельним флотом. У XIII–XV століттях перевага перейшла до генуезців, які мали велику торговельну базу в Кафі, також у Сугдеї і в Балаклаві. Вплив генуезців сягав вглиб корінної України, зокрема, по Дністру до Білгорода (Акермана), Бендер, Сорок, доходячи аж до Хотина над Дністром (Січинський В. Крим. — С. 14).
У генуезькому періоді (XIII–XV ст.) арабські, латиномовні та італомовні джерела постійно згадують про наявність руського населення в Криму. Зокрема, в 60-ті роки XIII ст. про поселення русичів у Старому Криму згадується в арабських повідомленнях. Крім того, Я. Дашкевич наводить досить промовистий факт про те, що в італійсько-татарському розмовнику 1330 року слово «козак» подається не в тюркському, а в українському звучанні, що могло означати досить потужний вплив української вимови в Криму вже на той час. Ще раніше, в 1316 році, руська церква згадується в статуті Кафи, при цьому наголошується, що вона існує з стародавніх часів. Подібних згадок, що стосуються вказаного періоду, можна віднайти близько двадцяти (Дашкевич Я. Україна вчора і нині. — К., 1993. — С. 102).
Інший вітчизняний дослідник С. Мащенко вважає, що в генуезький період українці мешкали в кожному великому місті Криму, мали свої церкви, можливо, навіть мали свої квартали (Мащенко С. Українці в Криму: етнодемографічні аспекти (VIII–XX століття) // Етнічна історія народів Європи. — К., 1999. — С. 42).