Звичайно, коли татарські промисли в Криму почали згортатися у зв'язку з еміграцією до Туреччини, українське козацтво, котре добре орієнтувалося в економічних можливостях півострова, намагалося зайняти звільнені місця. Перш за все, це стосувалося видобутку солі. Документи від 1785 року засвідчують, що тільки бунчукові товариші Марченко і Паскевич доправили кримської солі в резервні склади російської армії на суму 21 949 рублів (ЗООИД. — Т. XII. — С. 320).
А тому Потьомкін невдовзі після завоювання Росією Криму дав доручення правителю Таврійської області Каховському взяти під контроль розвиток землеробства. Йшлося не лише про забезпечення регіону власним хлібом, а й розширення садів, виноградників. Нові плантації винограду, до речі, за розпорядженням діяльного генерал-губернатора, мали з'явитися не лише поблизу Судака, Старого Криму, в долині річки Качі, а й по берегах Чорного моря і Дніпра аж до Хортиці. Для розведення тутового шовкопряду навколо Старого Криму були виписані досвідчені спеціалісти з Харківщини (Загоровский Е. Экономическая политика Потёмкина в Новороссии. — Одесса, 1926. — С. 4 — 5).
Про те, що багато запорожців розселилося в колишньому Кримському ханстві, свідчить і ордер капітана Харитона Чепіги отаману Андрію Білому від 27 листопада 1787 року, яким доручалося згідно з розпорядженням Григорія Потьомкіна «следовать Таврической области в разные места для приглашения бывших запорожцев в конную и пешую службу в волонтеры» (Сборник исторических материалов по истории Кубанского казачьего войска. — СПб., 1896. — Т. ІІІ. — С. 5).
Документи пізнішого часу підтверджують розселення на півострові запорожців. Так, у царській грамоті Війську Чорноморському від 1 липня 1792 року, зокрема, Таврійському губернатору приписувалося «иметь попечение об отыскании и доставлении старшинам войска Черноморского справедливо и законно принадлежащего имения, буде где оное в прежних их жилищах задержано, равным способом затребовать ему для причисления тех старых и казаков с их семейством, которые действительно прежде служили в военном звании в Запорожье и по разрушению Сечи поселясь в разных местах, удерживаются там против их воли» (там само. — С. 734).
Однак царський уряд аж ніяк не прагнув масового заселення українцями Криму, оскільки це могло призвести в майбутньому до поступової колонізації ними всього півострова з утвердженням національно-визвольних ідей. Тому з самого початку приєднання Криму князь Потьомкін звернув увагу на заселення цього регіону «русскими выходцами с целью укрепления за Россией и обрусения присоединенных областей» (Изв. ТУАК. - № 7. — С. 91).
Одним із найпростіших способів заселення Таврії було залишення тут звільнених у відставку солдат. Солдати виписувалися з полків, забезпечувалися амуніцією, грошовим утриманням, провіантом і під командою спеціально виділених для цього офіцерів направлялися у відведені для них місця поселення. За розпорядженням Потьомкіна, в 1784 році було звільнено у відставку й розселено в Таврії 511 нижчих чинів (Секиринський С. Вказ. праця. — С. 75).
Цей процес розвивався і в наступні роки. Зокрема, 1787 року Потьомкін розпорядився відправити на поселення в Таврію всіх призначених у відставку «за разными неспособностями» 411 солдат розташованого на Дону Кубанського корпусу (там само. — С. 75).
Для того, щоб примусово поселені солдати закріплювалися на нових місцях, царська адміністрація взялася допомагати їм утворювати сім'ї. Вже в 1786 році в Таврію було переселено шість партій жінок, загальною кількістю 1 497, більшість з яких були дружинами відставних солдат. Як правило, вони були вихідцями з центральних великоросійських губерній. Саме вони й поклали початок російським поселенням в Таврії, як на півострові, так і на її материковому терені (там само. — С. 76 — 77).
До речі, виведення жінок до Таврії стало для окремої категорії діловитих людей вигідною комерцією, яка заохочувалася тим же Потьомкіним. Так, 1785 року він хвалив свого підлеглого Каховського за те, що той пообіцяв єврею Шмулю Ільєвичу «за каждую приведенную в Тавриду девку по пяти рублев» (ЗООИД. — Т. XII. — С. 317).