Однак розрахунок на закріплення відставних військових не виправдався — 1793 року по всій Таврійській області їх залишилося тільки 591 (Секиринський С. А. Вказ. праця. — С. 78).
Незвичні природно-кліматичні умови для багатьох, побутова невлаштованість, як правило, служили підставою для втечі з Криму. Щоб зупинити цей негативний для влади процес, адміністрація вдалася до суворого контролю за Перекопським перешийком, що нібито мало викорінити дезертирство: місцевий гарнізон був переформований на батальйон в 1797 році (ЗООИД — Т. XII — С. 65 — 66).
Також не давало відчутного результату переселення кріпаків російських поміщиків. 1793 року в Криму налічувалося всього 266 «российских крепостных» (Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. — Одесса, 1838. — Ч. 1. — С. 221).
На думку Потьомкіна, найбільш придатними для цього на перших порах були розкольники: «С одной стороны слепая, доходящая до фанатизма, привязанность раскольников к вере, ручалась, по-видимому, за их такую же привязанность к обычаям и ко всему русскому» (Секиринський С. А. Вказ. праця. — С. 90).
19 квітня 1787 року Потьомкін повідомив правителя Таврії Каховського, що «заштатные церковники ныне к Вам отправляются для поселения в области, Вам вверенной, около четырех тысяч душ» (Известия ТУАК. - № 24. — С. 5).
Генерал-губернатор вимагав «принять нужные меры и старание о приготовлении им в Таврической степи удобных и выгодных для жилищ, угодий и хлебопашества мест, и все нужные к построению домов вещи по указному положению для таковых назначенные, туда доставить казенным коштом, снабдя и домостроительными орудиями; а по прибытию их туды приложить свое старание о действительном и порядочном оных поселении с доставлением им всех предписанных выгод и пособий, каковые мною обещаны сим поселенцам» (там само. — С. 5).
Для поселення в Таврію тоді прибули з В`ятської губернії 251 особа церковників, Казанської — 40, Ярославської — 151, Пензенської — 1 288, Рязанської — 897, Тамбовської — 149, Смоленської — 104, Псковської — 27, Воронезької і Харківської — 326. Усього — 3 233. Крім того, передбачалося пізніше переселити й тих 1 122 представника цього стану, котрі не з'явилися до відправлення (там само. — С. 6).
І того ж таки року в Криму було розселено близько 4 тисяч церковників (там само. — Арк. 56).
Проте всі ці заходи не дали бажаного результату. За підрахунками С. Секиринського, «российские переселенцы» наприкінці XVIII ст. становили трохи більше 13 відсотків сільського населення всієї Таврійської області (Секиринський С. А. Вказ. праця. — С. 86).
Великодержавну політику царизму стосовно того ж кримськотатарського народу поділяли далеко не всі представники російського народу. Підтвердженням цьому може бути книга Євгена Маркова «Очерки Крыма», яка вже у 1902 році втретє видавалася в Санкт-Петербурзі та Москві.
Чим цей твір може бути цікавим сьогодні широкому загалу читачів?
По-перше, в ньому дається глибокий історичний аналіз минулого Криму, зокрема татарської державності, а також розповідається про гірку долю цього народу в дореволюційний час. Адже сьогоднішні покоління, як і старше, знає лише про виселення кримських татар у 1944 році. Але воно було вже не першим в їхній історії. Перше відбулося після російсько-турецької війни 1768 — 1774 рр., коли Росія, по суті, почала прибирати Крим до своїх рук.
Ось як про це пише Євген Марков:
«Після цього татарам, здалося, можна було й заспокоїтися: їм дали ханом Шагин-Гірея, який усе робив, щоб примиритися з європейською та християнською цивілізаціями: віддав Росії деякі фортеці, їздив у кареті, їв сидячи, наряжав свою гвардію в європейський одяг і навіть конфузився власної магометанської бороди, кінці якої ховав під широкий галстук. Звичайно, при такій люб'язності з європейською цивілізацією варто було переселитися з Бахчисарая до приморської Кафи. Але татари не поділяли смаку свого хана щодо бороди і відносно того, що він поступився фортецею гаурам. Вони обрали іншого хана, а Шагину довелося втікати. Із Керчі іде російське військо, щоб переконувати нащадків Чингіса у достоїнствах цивілізованого хана. 7 тисяч татар порубано поблизу Бахчисарая. Бахчисарай, Кафа знову взяті, знову спалені. Більша частина жителів Кафи побита за зраду. Інше татарське військо разом з новим Селімом-ханом побите біля Балаклави».
Починається переконання іншим способом. Суворову звеліли переселити з Криму всіх християн, тобто греків, вірменів, серед яких були найкращі ремісники і торговці Криму. Понад три тисячі осіб, найздібніших і найдіяльніших, переганяються 1778 року на береги Азовського моря, на землі між Бердянськом та Доном, багато їх гине дорогою жорстокої зими. Цілі округи спустошені. 8 квітня 1783 року — маніфест про приєднання Криму до Росії. Шагин-Гірей їде пенсіонером до Калуги, щоб звідти проїхати на Родос і одержати султанський шнурок на шию.