Выбрать главу

Прилучення татар до цивілізації нарешті почалося. У 1785 — 1788 роках тисячі татар, надто ті, що сусідили з портами, продають за дещицю свої землю та господарства і втікають до НатоліЇ, Румелії. Туди ж втікає багато мурз і всі родичі Гіреїв. Кримський суддя Сумароков, який був у Криму 1802 року, вважає, що переселилося близько 300 000, і переконує, що переселення відбулося волею Потьомкіна. Як би там не було, народонаселення Криму, якого було раніше понад 500 000, за першим переписом, зробленим 1793 року, дорівнювало 205 617 чоловікам обох статей та різного віку, в тому числі російське військо, козаки та чиновники і всі, російські та інші пришельці, які поселилися впродовж десяти років з дня приєднання Криму. Власне татар налічувало трохи більше 60 000. Перепис був перевірений через три роки, відтак 1800 року, і тоді всіх татар було 120 000. Тим часом ще за Мініха одну фортецю Криму захищало 100 000 татар. Броневський каже, що військо татар за його часу (XVI століття) налічувало майже 130 000 воїнів і навіть більше. Відчутне виселення татар було також 1812 року, та про нього збереглися лише усні перекази.

Прихід росіян, змушений був визнавати М. Ден, «украй погіршив і так важкі умови господарювання в краї. Перший удар був завданий ще 1779 року — здійснене російським урядом примусове виселення 30 тисяч греків з території південного берега в Маріупольський повіт. Але найбільш вразливим виявилося для Криму внесення нових для нього суспільних відносин, що перебували у повній відповідності з багатозначними заявами маніфесту Катерини, внаслідок чого розпочалася масова стихійна міграція татар до Туреччини» (Ден Н. Крым. — М. — Л., 1930. — С. 21).

Це, в першу чергу, призвело до занепаду господарського життя Криму, внаслідок чого населення півострова стало ще більше залежати від постачання продовольства ззовні.

«В эту страну, населенную одними земледельцами, привозят из степей заперекопских, из Украины и даже из Великороссии коровье и постное масло, пшеницу и крупы, кожи, полотна, толстые сукна, цыновки, веревки и т. п.» (Никольский П. От Крымского ханства до наших дней. — Симферополь, 1929. — С. 17).

Такий жалюгідний стан на півострові означав повний провал колонізаторської політики царизму за рахунок переселення великоросів. У той же час кримське господарство все-таки продовжувало існувати, оскільки вільне, хоч і нелегальне освоєння земель півострова втікачами заносило сюди головним чином українців. А тому насаджені в Криму урядовою політикою великороси тоді починали розчинятися в українській хвилі, яка весь час посилювалася і освоювала степ за допомогою більш раціонального українського господарювання і побутових навичок.

У звітах таврійських губернаторів на початку XIX ст. систематично підкреслювалася позитивна роль українського населення, яке володіло передовими на той час прийомами як у землеробстві, так і в тваринництві, в освоєнні степових просторів півострова. Так, в одному із звітів прямо вказується: «Близость Малороссии и жители, большею частию оттоль перешедшие, улучшили породу степных лошадей заводскими жеребцами» (Дружинина Е. Южная Украина. 1800 — 1825. — М., 1970. — С. 234).

Однак на той час територія колишнього Кримського ханства ще не була по-справжньому освоєна в плані хліборобства, а тому Таврійська губернія значною мірою продовжувала залежати від хлібних надходжень від своїх північних сусідів, особливо в неурожайні роки. Наприклад, коли 1824 року набіг саранчі спустошив посіви Таврії, то в її населення не вистачало хліба не лише для нормального харчування, але й для нового засіву. Від недоїдання в зимовий період загинуло багато худоби. Продаж хліба в містах півострова зовсім припинився, що поставило в надзвичайно скрутне становище їхнє населення. Адміністрація змушена була в черговий раз звертатися по допомогу до Катеринославщини і Херсонщини. Для полегшення продовольчої кризи в цих губерніях закупили близько 3 тисяч четей проса, а коли з приходом весни відновився стабільний рух, розпочали підвозити хліб з північних губерній України (там само. — С. 246).

Власного хліба, підкреслює видатний російський дослідник О. Дружиніна, в Таврійській губернії не вистачало. А на нього був великий попит як серед місцевих жителів, так і серед розквартированого тут царського війська; крім того, збіжжя було вигідно експортувати через кримські порти — треба було лише доставити його до чорноморських берегів. І спочатку головними постачальниками зерна в Крим стали українські чумаки, котрі приїжджали сюди за сіллю з прилеглих хліборобських губерній (там само. — С. 326).