Збільшення експорту українського хліба через чорноморські порти давав можливість розвиватися народногосподарському комплексу Північного Причорномор'я, в тому числі і Криму, швидкими темпами. Скажімо, якщо в 1802 році частка південноукраїнської пшениці в загальному обсязі її експортної торгівлі через чорноморські порти становила 43,3 відсотка, то в 1817-му — 69,2, а 1822-го вона сягнула вже 96 відсотків загальноросійського продажу за кордон (там само. — С. 339).
Україна як база чорноморського суднобудування
Однак не тільки кримський експорт залежав від надходжень з України. Зрештою, і флот Російської імперії на Чорному морі будувався українськими руками, починаючи ще з заснування корабельної верфі на Хортиці в 1738 році (Сергійчук В. Морські походи запорожців. — К., 1992. — С. 58).
Провідна роль у суднобудуванні на Чорному морі з кінця XVIII століття належала українським містам Херсону та Миколаєву. І тут основний тягар у розвитку цієї галузі взяли на себе колишні запорожці та вихідці з навколишніх областей. Наприклад, поіменний реєстр переселених до Херсона в 1779 — 1780 роках однозначно засвідчує, що саме українці склали основу колективу тамтешніх суднобудівників (Інститут рукописів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського: Ф. XIV. — Спр. 6047. — Арк. 1).
А один з іноземців, листи якого французькою мовою від 1808 року знайдено в Британській бібліотеці, стверджував, що з Миколаєва, де розташовувалися тоді склади і магазини Чорноморського флоту, він не побачив жодного лінійного корабля в добудові: як тільки їх добудовують, вони негайно відправляються до Севастополя (Письма о Крыме, об Одессе и Азовском море. — М., 1810. — С. 40).
Серед описів Криму першої половини XIX ст. цікава згадка про подорож французького маршала Мармона 1834 року. Він згадував корабельні доки в Севастополі, які тоді якраз будувалися. З інших джерел знаємо, що там працювало найбільше українських майстрів і ремісників корабельного будівництва, переважно з колишніх запорожців. Далі Мармон казав про фабрику смушків в Євпаторії, добування солі з соляних озер поблизу Євпаторії і Перекопу. Про Керч писав, що щорічно там переходило 400 кораблів, згадував також рибний промисел і консервацію риб «голландським способом». Закінчив він опис Керчі так: «Зо всіх приємностей, якими нас оточували, я був особливо зворушений козацькою піснею і найбільш прекрасні голоси співали сумні, меланхолійні пісні, наповнені солодкою мелодією» (Січинський В. Вказ. праця. — С. 22).
Засвідчуючи мову моряків-чорноморців, російський офіцер М. Берг 1855 року писав: «Говорили матросы плохо, особенным южным говором, похожим на малороссийский» (Берг Н. Из крымских заметок. Отд. оттиск. — Б/м. и д. — С. 6).
До речі, подібні спостереження зафіксовано і на початку XX століття. Так, один з російських мандрівників півостровом стверджував, що «в матросском языке слышится характерный южнорусский акцент» (Кривенко В. На окраинах. — СПб., 1901. — С.15).
Українська більшість Криму
Коли в литовський період історії України, до певної міри, встановлюються мирні торговельні взаємовідносини України з Кримом, то вже в XV ст. починається жорстока боротьба з кримськими татарами. Відомі погроми Києва татарами за намовою Москви в 1482 році, Поділля в 1485 — 1487 рр., Галичини 1498 р., також Київщини, Волині, Чернігівщини та інших земель кінця XV і протягом цілого XVI ст. Одначе у межичассі налагоджуються і торговельні зв'язки. За посередництвом Криму до корінної України приходить східний крам, з Малої Азії, Сирії, Арабії, Індії переважно через Кафу. З другого боку, західноєвропейський крам іде через Україну на Крим і далі на схід, особливо тканини, папір, скло, металеві вироби. З українських товарів — шкіра, лій, збіжжя, віск, мед, дерево.
Загроза татар з цілого Північного Чорномор'я і особливо з їх кримських центрів зумовлювала появу оборонних засобів в Україні. Постійні напади на мирне хліборобське населення України були однією з головних причин постання Запорозької Січі і завзятої боротьби з татарами.
Під час тієї жорстокої боротьби український народ поклав велику кількість жертв. Україна втратила величезну кількість своїх жителів, які як ясир були виведені до Криму. Литовський посол Михайло Литвин занотовує у своєму щоденнику, що коли він в'їжджав до головного невільницького ринку Криму — Кафи, то був здивований безперервним рухом українських невільників. Місцевий збирач податків допитувався в нього: «Звідки береться така сила людей і взагалі, чи лишилися ще люди в Україні?» (Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — К., 1881. — В. І. — С. 45).