На певному етапі здавалось, що український проект поділу Галичини знайшов, зрештою, підтримку у вищих ешелонах влади Австро-Угорської монархії. 14 січня 1917 р. ерцгерцог пише К. Гужковському про це як про доконаний факт: «Після війни (але я наполягаю вже впродовж війни) Східна Галичина та Буковина будуть реорганізовані у єдину провінцію у складі Австрії. Західна Галичина відходить до Польщі, але з часом! На початковому етапі в цій провінції переважатиме німецький склад управління, тобто державні службовці спочатку будуть найматися з німецьких відомств, потім їх замінять українські службовці, тоді вся справа зрушить з місця і піде вперед» (док. 16).
Однак конкретна справа поділу Галичини не могла бути реалізована у цей час. Попри прихильне в цілому ставлення імператора Карла І до цієї проблеми, подолати спротив австро-угорської бюрократії та дуже впливового польського лобі ще не видавалося можливим.
У цій ситуації політичний провід галицьких українців не міг не звернути увагу на особу Вільгельма Габсбурга. Особливий інтерес до ерцгерцога виявляв Є. Олесницький, який, як уже зазначалось, свого часу обговорював з Францом-Фердинандом перспективи українського руху в Росії. Цілком очевидно, в політичні розрахунки галицького політика входили наміри залучити ще одного представника родини Габсбургів до української справи, що після трагічної загибелі престолонаслідника могло набути неабиякої політичної ваги для українців. Саме К. Гужковський познайомив В. Габсбурга з Є. Олесницьким, внаслідок чого ерцгерцог опинився в полі зору насамперед консервативних кіл галицького суспільства. Для українського консерватизму в Галичині був притаманний високий рівень правової свідомості, повага до законних владних інституцій, поміркованість у політиці, відданість парламентським методам політичної боротьби. Ці риси значною мірою характеризували також багатьох націонал-демократів — найбільш впливову на той час політичну силу в Галичині, до якої належав і Є. Олесницький. Він походив із родини греко-католицьких священиків, що в Галичині становили своєрідну дідичну аристократичну верству, з якої виходили діячі переважно консервативного напряму. Чимало з них стали членами національно-демократичної партії. До того ж у його сім’ї жила пам’ять про приналежність до шляхетського роду Олесницьких, який дав Польщі відомого католицького ієрарха, краківського єпископа, кардинала Збігнєва Олесницького, а також інших визначних діячів31.
23 січня 1917 р. відбулася перша зустріч Вільгельма Габсбурга з Євгеном Олесницьким. «Вчора припала мені висока честь бачити і вітати в моїм домі звістного добре Вам, Полковнику, Архикнязя В., який бажав зі мною познайомитись, — писав Є. Олесницький К. Гужковському 14 січня 1917 р. — Розмовляли ми про наші справи півтори години — знав всі їх дуже докладно і повний є до нас прихильності, яка є для нас така неоціненна»32. Меморандум, підготовлений парламентською репрезентацією, був переданий В. Габсбургу саме Є. Олесницьким, а ерцгерцог мав вручити його новому австрійському імператорові Карлу І. У цьому документі йшлося про поділ Галичини, долю митрополита А. Шептицького, інтернованого в Росії, відкриття українського університету і призначення нового намісника Галичини з австрійських військових. На думку Є. Олесницького, бажаною кандидатурою був би колишній шеф канцелярії прихильного до українців ерцгерцога Франца-Фердинанда генерал Бардоуер33.
Є. Олесницький констатував, що в поглядах ерцгерцога виявилась повна одностайність із «моїми і нас всіх поглядами». У листі до К. Гужковського від 29 січня 1917 р. він наголошує, що згадані чотири справи той має «йому (ерцгерцогові. — Авт.) класти на серце, яко для нас нині найважніші»34.
Отже, очевидно, можна говорити про повне сприйняття ерцгерцогом політичної програми тодішнього галицького проводу. За словами Є. Олесницького, він «вручив архикнязю дальші меморіали, які були у мене — він прийняв їх ласкаво і радо»35. К. Гужковський мав стати посередником у контактах ерцгерцога з Є. Олесницьким.
Є. Олесницький радить К. Гужковському, як близькій до ерцгерцога людині, подбати про поглиблення його знань про українців, які досі не виходили за межі чисто етнографічних уявлень. «Архикнязь знає нас українців передовсім з сторони етнографічної — може би добре було, — пише Олесницький, — дати йому нагоду пізнати також сторону культурну нашої теперішньої і минувшої»36.