Учора я розмовляв з Сингалевичем398, дуже приємною, стриманою людиною, він здається мені спокійним. Він справив на мене добре враження. Інші — Кост[ь] [Левицький]399, Романчук, Бачинський мають зайти до мене у Відні 5-ого або 6-ого числа. П’ятого я їду до Відня, щоб там ще раз зустрітися з Черніним, Зайдлером та українцями, потім я їду на 2 дні до батьків у Зайбуш і виїжджаю до рег[іменту]. Отже саме тому я прошу Вас писати мені листи лише до рег[іменту], тоді я їх неодмінно отримаю. Сподіваюсь, що коли митрополит знову прибуде до Відня, він мені подзвонить.
Вибачте мені за стислого листа. Але у мене дуже мало часу. Як тільки дізнаюсь щось нове, то одразу ж Вас повідомлю і Вас прохаю зробити те ж саме.
Вільгельм м[ісце] п[ідпису]
(Там само. — Арк. 34–35. Машинописна копія нім. м.).
Відень, 8 грудня 1920 р.
Високоповажний Пане После, Шановний Пане Васильку Як я чув, Ви маєте цими днями їхати до місця осідку Українського Уряду; при цій нагоді я хтів би просити Вас, Шановний Пане Василько, заопікуватися там справою мого авто, Міністр Ніковський400 під час свого останнього перебування у Відні обіцяв мені сю справу залагодити.
Авто це — Мерседес, 60 сил, відкрите — моя власність; перед моїм від’їздом з Кам’янця-Подільського, я лишив його в користування Пану Доктору В. Сторосольському, в той час заступникові Міністра Закордонних Справ — п. Андрія Лівицького401.
Авто прийшло після Варшави, і було у користуванні тамошньої нашої місії. Ви знаєте, Шановний Пане Василько, що у мене нема ані крейцера власних грошей, завдяки моїй ще з-за австрійських часів українській політиці, бо тоді мій батько відібрав мені права на спадщину. Вірьте мені, я ніколи б не звернувся до Вас із подібним проханням, як би я хоть трохи мав власних грошей, але, як це мені й є неприємне, обставини примушують мене зробити се. Я знаю, що таке авто зараз коштує величезних грошей, але я далекий від того, аби вимагати повне відшкодовання, тим більш, що як я знаю, в розпорядженні Українського Уряду нема багато зайвих грошей. Я прошу лише, аби мені, як що це можливо, Уряд виплатив звідти частину.
Я звертаюся до Вас строго довірочно, Шановний Пане Василько, тому, що я не хочу, аби хто-небудь про се знав, і тому, що справа ся дуже делікатна, тим більш, що Ви можливо один, що напевно знаєте про те, які кошти є в розпорядженню нашого Уряду. Таким чином ще раз прошу справу цю порушити лише тоді, коли буде для цього можливість, бо я як український патріот, далекий від того, аби пошкодити чим небудь нашому Урядові, бо перш за все — державна справа, а потім приватна.
Можливо буде для Вас, Шановний Пане Василько, допомогти мені в тій справі — прошу Вас зробити се і повідомити мене.
З запевненням мого правдивого поважання, зістаюся завжди Вам вдячний і відданий
Василь Вишиваний (підпис) Полковник
(ЦДАВОУ — Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 315.-Арк. 45–45 зв. Машинописна копія укр. м.).
[11 січня 1921 р.]
Високоповажний Пане После!
Після одержаної Вашої телеграми удалося мені зараз же роздобути «Вінер Журналь». Що торкається статті, то іритує[32] мене її форма, зміст же її в головному відповідає оригінальному інтерв’ю, яке містить в собі, що я там підкреслив багато разів лише мої персональні переконання. Копію цього оригінала прикладаю[33]. Мене інтерв’ював один журналіст, якому я дав докладні інструкції щодо його опублікування. Останнє мало відбутись в той спосіб, як се зазначено в додаваємій копії, а між тим зроблено се в формі ніби моєї власної статті, проти моєї на то згоди. А до того ще-й зазначено: «Архикнязь Вільгельм Австрійський» — іменем, якого я не ношу і не смію носити як український громадянин Василь Вишиваний. Я прошу нічого в сій справі не робити, бо зміст де факто правдивий, а форму мінять вже запізно.
Ви пишете мені в своїй телеграмі, що з огляду на зміст Ви рахуєте се інтерв’ю фальсифікатом; сей уступ Вашої Телеграми для мене цілком незрозумілий, бо Ви, Високоповажний Пане Васильку, занадто докладно знаєте, що се є тверде переконання і я не боятимуся ні перед ким признатися в ньому одверто. В цім інтерв’ю я висловив мої персональні непохитні переконання, яких я триматимуся так довго, аж поки існуватимуть їх припущення. Мені дуже жаль, що я забув Вас повідомити раніш про се моє інтерв’ю, але я рахував і рахую сю справу за нічого не варту дрібницю, бо приватна людина, як я, завжди та перед кожним може висловлювати вільно свої думки. Я прошу Вас не надавати сій справі ніякого значіння надалі. Я був би дуже вдячний Вам, Високоповажний Пане Васильку, якби Ви були ласкаві повідомити мене про думки, які Ви маєте щодо змісту сього інтерв’ю.