Він вважає необхідним ознайомити В. Габсбурга з останніми київськими виданнями з історії українського мистецтва і, що дуже важливо, з працями В. Липинського, які вводили ерцгерцога в коло політичних ідей та історичних концепцій українського консерватизму. Як зазначалося вище, В. Липинський ще перед Першою світовою війною виявляв себе як монархіст, правда, ще не як прихильник традиційного гетьманства — це сталося вже після революції. Цієї ж думки дотримується, зокрема, й І. Лисяк-Рудницький. Він зазначає, що В. Липинському «радше присвічувала думка про українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. На київський королівський трон, що постав би внаслідок воєнної поразки Росії, мав би бути запрошений член котроїсь із старих європейських династій…». Далі зазначається, що В. Липинський і його тодішні однодумці зупинялися на трьох вищеназваних кандидатурах: сина німецького імператора Вільгельма II — Іоахима, одного з синів австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда та одного з представників дому Романових37.
Можемо констатувати певну схожість обставин, за яких відбувалося входження В. Габсбурга і В. Липинського до українського руху. Майбутній ідеолог української класократичної монархії прийшов в українське суспільно-культурне середовище з польської родини і став єдиним з неї українцем (два брати й сестра залишилися свідомими поляками). Щось подібне відбулось і з Вільгельмом Габсбургом, «навернення» якого в українство було шоком для решти членів сім’ї, яка відрізнялася полонофільством.
Залучення до орбіти української політики представника правлячої династії надало нового імпульсу національним змаганням галицьких українців. Причому лідерам галицького консерватизму треба було тісніше прив’язати ерцгерцога Вільгельма саме до свого середовища й не допустити контактів з іншими політичними групами. Про це, власне, йдеться в листі Є. Олесницького до К. Гужковського 29 січня 1917 р.: «Наші зв’язки з архикнязем повинні бути дуже дискретні — інакше ціль і вартість їх готові бути ударемнені, — застерігає Є. Олесницький. — Тим часом вже тепер знають про них люди може за широко. Говорять про них у Відні між нашими. Архикнязь був також в Союзі визволення України, — куди заходять різні люди… Це можете мати на увазі та добре би було дуже делікатно і осторожно остерегти архикнязя»38.
Про контакти останнього з чільними діячами Союзу визволення України є згадки в його листуванні з К. Гужковським. Вільгельм Габсбург, зокрема, зауважує в одному з листів, що має «дещо обговорити з доктором Меленевським про відому у[країнську] пропаганду серед полонених у таборах». Водночас він висловлює намір «познайомитися з Романчуком та Петрушевичем», але це, за його словами, «ще може почекати» (док. 18). Більш важливою йому видавалася згадана вище зустріч з Є. Олесницьким, якого ерцгерцог характеризує як «чудову і дуже розумну людину». «Ми розмовляли стосовно загальних важливих для нас питань з приводу моєї персони, — пише В. Габсбург, — потім розмовляли з приводу українського] легіону та полонених (російських, українських). Потім я ще познайомився із двома українцями д [октором] Меленевським з Києва та д[октором] Жуком з Харкова, обидва є теж дуже милими людьми» (док.20). Через застереження К. Гужковського В. Габсбург відмовляється від знайомства з К. Трильовським — керівником Української радикальної партії (док.24–26). Отже, ерцгерцог цілковито поринув в українські справи.
8 лютого 1917 р. відбулась аудієнція В. Габсбурга в Карла І у справі підтвердження легітимності шляхетства К. Гужковського. Водночас ерцгерцог, скориставшись цією нагодою, повідомив нового імператора про український меморандум, «що є дуже важливим для нашої справи». В. Габсбург «сповнений найкращих сподівань, щодо нашого майбутнього» і вважає, що «нарешті крига на верхівці скресла, і стало можливим у будь-яку мить на самій верхівці зробити усе можливе для моїх людей» (док. 24).
Ерцгерцог неодноразово застерігає К. Гужковського дотримуватися суворої таємниці щодо заходів, вжитих ним у вищих імперських сферах «з приводу галицького питання». Він вважає їх «чимось більшим, ніж просто перший крок моєї діяльності» і наголошує, що «потрібно працювати та втручатися скрізь, де це тільки можна». Позитивно оцінюючи зміни у вищому керівництві імперії, пов’язані зі вступом на престол Карла І, В. Габсбург ставить завдання «провести велику пропаганду українського питання» серед членів австрійського кабінету, насамперед голови кабінету графа Клама-Мартініца, міністра фінансів Конрада Гогенлое та ін. При цьому він вважає, що ситуація розвивається у позитивному для галицьких українців напрямку. «Приїдьте до Відня, — пише він К. Гужковському, — подивіться самі, який добрий настрій тут панує щодо українців у найвищих колах — це коштувало праці. Його Величність я головним чином вже налаштував на наш бік…» (док.28).