Сьогодні я домігся від графа Черніна відіслання однієї для мене надійної довірочної особи (російського українця) за мій рахунок та під мою відповідальність до Петербургу. У цього українця там склалися найкращі стосунки із тамошніми революціонерами, а також із російським соціал-демократом Леніним412 та Керенським413. Він сам є надійним для Центральних держав та особливо для Австрії і можна сподіватися, що він там зможе на декого вплинути. Можливо, він зустрінеться там із нашим митрополитом, та потім зможе за допомогою поглялів та думок митрополита вплинути на російських українців.
Домовлено, що я отримаю від нього звістки через наше посольство в Стокгольмі, які можливо матимуть велике значення для миротворчих планів графа Черніна.
Ваша Цісарська Високість таким чином може переконатися, що я виконую все, ініціатором чого була Ваша Цісарська Високість. Але щоб мої старання не були ліквідовані закулісною політикою Бобжинського та йому подібними, я себе не переоцінюю.
Звичайно, це було б великим зрушенням, якби митрополит дійсно невдовзі прибув до нас — бо тільки він може внести рівновагу серед українських партій Австрії. І потім, тільки він може у Його Величності одразу просунути вперед нашу справу стосовно того, де саме в Росії буде запроваджено Унію, оскільки ця справа має для нас колосальне значення і рішуче може просунути нас вперед.
Мій покірний лист перетнувся із листом, який я вчора отримав від Вашої Цісарської Високості, і тим паче дивно, що думки в цих обох листах теж однакові, а саме та думка, яку Ваша Цісарська Високість так вірно зазначили: «Поки шо мало уваги приділяли українській справі, але нарешті до її вирішення спонукає російська революція».
Ваша Цісарська Високість мала милість поцікавитися про моє самопочуття: Мені зараз дуже добре, але на вимогу лікарів я повинен якомога довше відмовлятися від повернення додому, тобто залишатися ще у санаторії. Але я вже іноді виїжджаю до міста та, приймаючи до уваги колосальну кількість біженців та їх страшну знедоленість, власноручно та старанно виконую покладені на мене завдання, не кажучи вже про мою політичну діяльність.
Завжди готовий із превеликою радістю до послуг Вашої Цісарської Високості, свідчу свою глибоку відданість
Н[икола] В[асилько] м[ісце] п[ідпису].
(Там само. — Арк. 9-10. Машинописна копія нім.м.).
[Копія Ерцгерцог Вільгельм]
Не раніше 2 травня 1917 р.
[Ваша Цісарська Високість!]
У середу, 2 травня цього року, ввечері у голови галицького українського парламентського представництва Юліана Романчука із Ради міністрів з’явився гофрат414 д[окто]р Юбельгер з повідомленням, що Цісар забажав при переїзді з фронту до Кракова прийняти у себе представників з Галичини, серед них депутацію України, а саме: обох українських єпископів, гофрата Олександра Барвінського415 та ще деяких панів українського парламентського представництва. Його Величність особливо бажає участі у цій зустрічі голови Романчука та депутата парламенту д-ра Костя Левицького. Звичайно, Романчук сприйняв це повідомлення із превеликою радістю та обіцяв після переговорів з клубом416 визначити у наступні дні осіб, які представлятимуть в Кракові українське парламентське представництво — але сам він ще не знає, чи дозволить йому стан його здоров’я здолати самому цю поїздку. Лише під час прощання д[окто]р Юбельгер згадав, що депутацію Галичини повинен буде представити Цісареві міністр Бобжинський.
У четвер Романчук повідомив цю розмову своєму клубові, який дуже жалкував, що Його Величність прийматиме вирази шани у польському місті Кракові, а не у державній столиці Лемберзі, та також він був роздратований тим, що саме міністр Бобжинський має представити Цісареві українську депутацію, в той час як його відомство (галицьке міністерство) ніколи не було визнане українцями, і який між тим з часу вступу на посаду особисто не мав жодних контактів з українцями, він спілкувався лише з польським клубом.
Щоб це роз’яснити прем’єр-міністру та ввести зміну в програму прийому, пішов Романчук із двома панами президії клубу (Петрушевичем і Трильовським) до Президії Ради міністрів, де прем’єр-міністр зміг прийняти їх лише у четвер ввечері. Прем’єр-міністр на їх здивування відповів їм наступне: «У відповідь на шану української депутації Цісар їм повідомить, що він матиме намір стежити за тим, щоб після взаємної згоди з поляками українці отримали університет; та щоб після введення у Галичині нового устрою вони мали своє представництво!» Потім прем’єр-міністр сказав, що він особисто хотів представити Цісареві українську депутацію, але за присутності міністра Бобжинського — і він повинен залишитись на своєму місці. На заперечення українських депутатів, що українці в Австрії хочуть жити тільки під керівництвом Австрії, а не під Польщею, що вони сподівалися на поділ Галичини на дві частини, та що вони хотіли б прийняти український університет лише з рук Цісаря та австрійського уряду, а не як милостиву пожертву Польщі, прем’єр-міністр відповів: «Це Ваша думка — мабуть для впровадження цих умов Ви хочете провести революцію — але уряд повинен рахуватися із поляками і тому уряд не може визнати себе відповідальним за таку думку!»
42
Копія листа без початку, імені адресата та підпису. За стилістичними ознаками, описом перебігу подій можна визначити документ як лист М. Василька до В. Габсбурга. —