В околиці, яка стоїть під моїм командуванням, ніяких заворушень нема. Нас уважає український нарід за своїх приятелів. До мене звертаються люди, не то що з моєї околиці, але і з дальших кутків України з просьбами чисто адміністративними, щоби їм помогти в їхніх клопотах.
Я їх, розуміється, відсилаю, куди воно належить до гетьманського уряду.
В сусідстві з нами стояла українська дивізія Натіїва. Це була щиро українська дивізія. Мої відділи, головно Січові Стрільці, жили з ними в дуже близьких зносинах. Просто приятельських.
Прийшов наказ від гетьмана, що ця дивізія має бути розв’язана. Розв’язали її. І розбрелись козаки по Полтавщині та Катеринославщині, і рознесли моє ім’я по широкій Україні. З того я, очевидячки не дуже радий, бо мене засипують із усіх усюдів письмами і люди приходять, щоби їм помагати в їхній біді. А чим я можу помогти?
Вийшла ще одна комедія, через яку я цими днями мушу виїхати до німецької головної квартири, щоби справу пояснити. В Полтавщині зчинили бунт 5000 селян, повстали під проводом Шевченка. Зловили їх німці. Шевченка взяли на допит до генерал штабшефа Грінера, що приділений Айхгорнові.
— Чому ви збунтувалися? — питає.
— Гетьман панську лямку тягне, — каже Шевченко. — Ми другого гетьмана хочемо.
— А якого гетьмана вам хочеться?
— Великого князя Вільгельма хочемо.
Вийшла хрія473. Гетьман звернувся до австрійського міністерства закордонних справ, щоб мене взяли з України, а до німецького цісаря пішов рапорт від Айхгорна.
Так я на днях їду в німецьку квартиру.
Гетьман справді, не входжу в те, чи з принципу, чи може тільки з невміння і незнання обставин — звернув на шлях, який був якнайбільше недоцільний для української державності. За головного дорадника взяв він собі Лизогуба474, кадета, що в душі стоїть на російській орієнтації і був довірником і правою рукою Миколи Миколаєвича475.
На старостів покликав самих москалів. Не диво, що московський дух повіяв по містах. В Єлизаветі, наприклад, припинили українську газету, а на її місце виходить московська. Вольних козаків, яких на півдні України зібралося за Ради три полки476, казав гетьман розв’язати. Боїться український гетьман — українського народу.
До нього до палати ще тяжче добитися, як давніше до царя. Сторожа, детективи, тілохранителі, перепустки! Сам гетьман зі своєї палати боїться виходити. Так воно тепер на Україні.
А все ж я вірю, що Україна як держава є і її вже з того шляху не повернуть, хоча би Лизогуби та Мілюкови як її перли в обійми «єдиної-неділимої».
— Як же справа стоїть з організацією української армії? — питаю.
— Гетьман Скоропадський української армії не зробить. Український мужик не дасть свого сина Скоропадському. Вояків-ляндскнехтів477 він назбирає. 40000 російських офіцерів, як не більше, викинених з Росії, живе тепер на Україні. Вони всі голодують. На всяку службу вони готові. З них може Скоропадський зложити щось на зразок війська, але українським військом воно не буде478. Прийде, боюся, ще до кривавої розправи між ляндскнехтами і бувшими вольними козаками і тими свідомими українцями, що вернуться з полону.
Український скарб не має грошей479. Податків ніхто не платить, з мита мало що приходить, залізниця та пошта нічого майже не приносять. Одинока верства, що має в своїх руках багато покладного гроша, це селяни. Як добути ті гроші, зложені як мертвий капітал у мужицьких скринях? Аграрна реформа за заплатою купленої землі була би одиноким засобом, щоби той капітал пустити в рух. Та піти на цей шлях, гетьманський уряд не має видко сили. А що грошей скоро потребує, то рішився на другий спосіб.
Гетьманський уряд завів горілчану монополію, яку в свій час царський уряд скасував. Горілка ллється, селяни заливаються і пропивають своє добро. Гроші пішли в рух. А землі селянин не бачить.
В Галичині.
Закликав мене цісар і поручив мені переговори з австрійською парламентраною репрезентацією. Ішло про те, щоби українські посли абсентувалися під час голосування над бюджетом.