З огляду на це, не можна не погодитися з твердженням українського філософа М. Шлемкевича, що «молоді, переважно селянські, народи особливо близькі до монархічної ідеї. Вона промовляє й переконує селян аналогіями спадщинно упорядкованого і веденого господарства»44.
Ось чому в галицькому політичному контексті увага до ерцгерцога Вільгельма Габсбурга місцевих українських консерваторів була цілком закономірною. Для таких політиків, як Є. Олесницький, постать В. Габсбурга була привабливою, з огляду на їх лояльність до династії Габсбургів і досвід контактів з престолонаслідником Францом-Фердинандом, з яким свого часу також пов’язували певні політичні сподівання. Доречно буде навести пізніше спостереження О. Назарука, висловлене у листі до В. Липинського 12 червня 1924 р.: «Адже навіть старі монарші роди (як Габсбурги), дуже аристократичні, весь час вели пропаганду родову і вкорінилися так по селах, що й досі мабуть (як я виїздив — були ще) стоять їх портрети і впливи по всіх селах»45. Очевидно, мав рацію Є. Олесницький, який у згаданому вище листі до К. Гужковського 29 січня 1917 р. зазначав: «Щодо будучої ролі його величної особи (ерцгерцога В. Габсбурга. — Авт.), про яку можна [довідатися] з його листів — то нарід цілий прийме її певно з одушевлениям!»46. На цю специфіку галицької політичної обстановки не міг не зважати і В. Липинський, монархічна концепція якого з часом еволюціонувала у традиційну для Великої України форму гетьманату. Пізніше, у ході полеміки з Є. Чикаленком, він відкидав можливість утвердження будь-якого «чужоземного королевича» в ролі «всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні», маючи на увазі постать Вільгельма Габсбурга. Проте водночас він зазначав, що представники власне «цього роду», тобто Габсбургів, посідають у Галичині «історичні традиції і права історичної спадковості»47. У цьому питанні В. Липинський спирався на традиційну позицію галицьких консерваторів, які пов’язували свої політичні розрахунки з династією Габсбургів.
Є. Олесницький вважав за необхідне формувати більш глибоке бачення ерцгерцогом історії польсько-українських взаємин й усвідомлення загальнонаціонального характеру боротьби українського народу проти польського панування. У цій справі були незамінними праці В. Липинського з його конструктивними поглядами на визначну роль української шляхти у визвольній боротьбі нації. «Також дуже варто, — пише Є. Олесницький К. Гужковському, — коли б архикнязь прочитав В. Липинського «Z dziejów Ukrainy», звідки переконався би, що наша вікова боротьба з Польщею не була ніяким гайдамацтвом…, а чисто політичною боротьбою, в якій з нашої сторони брали участь безчисленні наші шляхетські роди…»48.
Він радить К. Гужковському познайомити ерцгерцога з бароном М. Васильком, який, на його думку, «є найкультурнішим з всіх українських політиків». Є. Олесницький, який засуджував відсторонення цього політика від керівництва українським парламентським представництвом, зазначав, що «Василько зовсім не є противником сполученню Буковини з Галичиною Східною в одну провінцію, а противно є готовий сей плян цілим серцем підтримати»49.
Отже, Є. Олесницький говорив про залучення Вільгельма Габсбурга до вирішення основних проблем української політики в Галичині. Можна зауважити, що в Галичині політичний процес спирався на більш стійкий ґрунт українського консерватизму порівняно з Великою Україною, де народницька інтелігенція, яка очолювала національний рух, відштовхувала від себе українофільських представників «історичної» аристократії.
Лютнева революція в Росії внесла суттєві корективи в політичну діяльність галицьких політиків, їх стратегічні плани й тактичні кроки. Від квітня 1917 р. розпочалися політичні контакти ерцгерцога з бароном Миколою Васильком — впливовим галицько-буковинським політиком, речником консервативної течії українського руху в Австро-Угорщині. В. Габсбург просить інформувати його про стан української справи і водночас висловлює свою позицію щодо різних її аспектів. Найважливішим залишалося питання про поділ Галичини.
На тлі швидкого розвитку подій у підросійській Україні ерцгерцог вважав за необхідне вжити заходів з боку уряду, які мали означати «публічний знак визнання українського народу, чи у формі українського університету в Лемберзі, чи в іншій формі, наприклад, у формі введення терміну українець замість рутенець у службовій мові» (док. 40). Ці кроки мали бути зроблені «у разі прояснення справи стосовно Східної Галичини та Буковини». В. Габсбург був переконаний, що останньому можуть посприяти М. Василько, міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Чернін і митрополит А. Шептицький, який після повернення з російського полону до Відня мав «переговорити з Його Величністю» (док. 41).