При цьому ерцгерцог не виключав, що Україна може відокремитись від Росії, і новоствореній державі слід надати «підтримку з боку центральної влади (Австро-Угорщини. — Авт.), звичайно із міцною підтримкою Міністерства закордонних справ…». На його думку, невдовзі мала постати «зовсім вільна Україна із австрофільським напрямком!» (док. 43).
В. Габсбург висловлював упевненість, що австро-угорська монархія матиме позитивну перспективу, за умови підтримки українських національно-державницьких домагань. Попри всі хитання австрійського уряду у справі Східної Галичини, він стверджував, що уряд «зовсім не збирається втілити у життя мрії Польського клубу» (док. 44). Як зауважував ерцгерцог у листі до М. Василька 8 червня 1917 р., він постійно й безперервно акцентував «увагу на «Україні» у всіх найвпливовіших колах суспільства» (док. 45). Впевненість В. Габсбурга у правильності його позиції щодо української справи підкріпив його старший брат, який у своєму листі до Вільгельма запевняв: «Відома справа вирішиться для обох сторін позитивно…» (док.45).
Як досвідчений політик і дипломат, М. Василько був більш стриманим в оцінці політичної ситуації. Правда, він констатує ту обставину, що спроба розширення автономії Галичини (яка розглядалась австрійським урядом як крок на шляху до створення польської державності) провалилась. Проте М. Василько зауважує, що українці в Росії після лютого 1917 р. досягай значно більшого, ніж галицькі українці в Австро-Угорщині: в Києві було засновано українську гімназію, при російському Тимчасовому уряді створено посаду комісара з українських справ і т. д. Між тим австрійський уряд навіть офіційно не відкликав плани розширення автономії Галичини, проголошені Францом-Йосифом у листопаді 1916 р. «Як результат, — зазначав М. Василько, — Австрія вже просто не встигає за подіями». На відміну від В. Габсбурга, він не бачив «можливості вплинути на важливий як для Австрії, так і для нашої нації новий порядок в російській Україні» (док. 53).
Попри всі зусилля українських політиків, австрійський уряд так чи інакше віддавав перевагу польській стороні. Це ще раз підтвердила колізія, що виникла внаслідок наміру Карла І при переїзді з фронту до Кракова прийняти представників Галичини. Бажання австрійського уряду влаштувати «вирази шани у польському місті Кракові, а не у державній столиці Лемберзі», як зауважував М. Василько, а також те, що представляти українську депутацію мав міністр у справах Галичини Бобжинський, викликало обурення українського депутатського клубу. На зустрічі з членами президії клубу Є. Петрушевичем та К. Трильовським австрійський прем’єр-міністр повідомив про намір імператора «стежити за тим, щоб після взаємної згоди з поляками українці отримали університет; та щоб після введення у Галичині нового устрою вони мали своє представництво». На домагання української депутації щодо поділу Галичини прем’єр відповів відмовою (док. 55). Повідомляючи ерцгерцогові про перебіг подій, М. Василько робить невтішний висновок: «Білінський, Бобжинський відкрито і сильно впливають на графа Клама-Мартініца, він, здається, ні про що інше і не думає, ніж про хвилеве створення парламентської більшості, для якої він обов’язково потребує підтримки Польського клубу…» (док.56).
Ще одним дражливим моментом була таємна інформація, отримана М. Васильком від гр. Черніна, «що намісником в Галичині буде Бобжинський». «У цьому призначенні, — зауважує М. Василько, — українці в Росії повинні побачити черговий крок до повного панування поляків у найвищих органах влади в Галичині, саме до панування, яке було до війни». Звичайно, за цих умов розрахунки на утвердження австрофільських симпатій серед українців у Росії виявилися марними. Більш того, це могло стати для них «стимулом до визволення їх братів в Австрії від польського ярма» (док. 58).
І все ж В. Габсбург намагається вплинути на імператора Карла І, щоб втілити в життя намічені пункти політичної програми української парламентської репрезентації. Наприкінці липня 1917 р. В. Габсбург взяв участь у поїздці імператора по Східній Галичині, відвідавши Калуш, Станіславів, Надвірну, Делятин, Коломию, Тернопіль. Карл І пообіцяв вирішити питання призначення військового намісника в Галичині, відкриття українського університету й обговорював це з прем’єр-міністром Зайдлером. Йшлося також про «справедливе поводження з українським населенням», а також незастосування «в подальшому жодних реквізицій, якщо вони не є вкрай необхідними» (док. 46) і т. д.