Особливу цінність становить епістолярна спадщина Вільгельма Габсбурга. У пропонованому читачеві виданні використано його листування з митрополитом Андрієм Шептицьким, Євгеном Чикаленком, бароном Казимиром Гужковським та відомим українським дипломатом бароном Миколою Васильком, яке проливає світло на участь ерцгерцога у складних політичних процесах в Галичині й Великій Україні під час боротьби українців за національну державність.
У 2008 році вийшла в світ книга американського професора Тимотея Снайдера «Червоний князь», а у 2010 році — її польський переклад. Вона доповнює наші знання про життя і діяльність В. Габсбурга у міжвоєнний період. Однак з багатьма поглядами автора на цю яскраву постать української історії навряд чи можна погодитись. Зокрема, викликає неабиякий сумнів твердження Т. Снайдера, що вже «у 1908 році, коли Стефан (батько В. Габсбурга. — Авт.) оселив свою родину в польському замку (у Живці. — Авт.) Вільгельм почав мріяти про власне національне королівство»3. Взагалі, поширені в тогочасному українському політикумі поголоски про наміри В. Габсбурга отримати українську корону потребують більш глибокого і виваженого трактування. Можна з впевненістю сказати, що вже у перших своїх політичних устремліннях він в цілому дотримувався програми галицького політичного проводу консервативного спрямування. Його контакти з К. Гужковським, Є. Олесницьким, Є. Чикаленком, А. Шептицьким та ін. зрештою трансформували стихійні українські симпатії ерцгерцога у виразну національно-політичну свідомість і практичну участь в українському визвольному русі. Вона виявлялась не в «маренні про власне королівство»4, а у конкретних діях, спрямованих на розв’язання проблеми уконституювання українських земель в межах Австро-Угорщини, утвердження української державності на сході Європи.
Звичайно В. Габсбург був знайомий з українськими монархічними проектами, задекларованими В. Липинським у Львові 1911 р., у програмових документах «Союзу визволення України» та ін. Свідченням цього є його лист до К. Гужковського від 29 грудня 1916 р., де йдеться про можливість трансформації габсбурзької монархії у федеративне об’єднання і перспективу появи в ньому як складової «Великого князівства Київського» (док. 13). Однак, ця позиція була продиктована не якимось кар’єристичним устремлінням представника династії Габсбургів, а наслідком еволюції бачення ним політичної перспективи українського руху і прагненням прислужитися реалізації державницьких домагань українства.
В. Габсбург неодноразово заявляв, що зможе очолити українську державу лише тоді, коли на це буде волевиявлення українського народу.
Перебіг подій національно-визвольної боротьби лише підтвердив його щиру і безкорисливу любов до України, самовіддане служіння українським державним інтересам. Підтвердженням тому є його неодноразові заяви про те, що українська справа — це не його власні амбіції та зацікавлення. «Коли наші емігранти думають, що я займаюся українською справою через особисті причини, — писав В. Габсбург у листі до Є. Чикаленка 16 липня 1921 р. — то вони дуже помиляються і я рішучо відкидаю такі провокації, які розсіють мої вороги» (док. 77).
Ідеологічна і політична близкість В. Габсбурга до українського консерватизму, його уникання контактів з діячами ліворадикального спрямування, виключає оцінки ерцгерцога як «червоного князя», який нібито «хотів застосувати соціалістичну програму для свого улюбленого народу, одного з найбідніших і найбільш хліборобських народів імперії»5. Так само безпідствною є спроба трактувати діяльність Василя Вишиваного у 1918 р. як «лівацький монархізм», який «давав принаймні у малих масштабах те саме, що більшовики обіцяли країні змученій війною і окупацією: землю, мир і національне визволення». Запереченню цієї позиції Т. Снайдера послуговує політична програма В. Габсбурга, основні положення якої були опубліковані у віденському часопису «Нойес Вінер Журналь» 9 січня 1921 р. і передруковані «Українським прапором» 22 січня того ж року. «Наш селянин, — зауважував зокрема В. Вишиваний, — не комуніст і він усякими способами буде боронитися перед комунізмом»6.
Для ерцгерцога політичним взірцем були Великобританія — країна з «дійсно демократичною конституцією» і Чехословаччина, яка дала притулок численним українським емігрантам. Цілком можливим є зацікавлення В. Габсбурга популярним в той час австромарксизмом, але той ніколи не впливав на його світоглядну позицію і не визначав зміст його політичної діяльності.