Такої ж думки про гетьманат дотримувався й В. Габсбург. Неприйняття ним особи П. Скоропадського, властиво, за тісну співпрацю з німцями, не означало заперечення гетьманства як державного інституту. У листі до А. Шептицького від 24 травня 1918 р. він зауважує, що «народ не проти Гетьмана, але проти Скоропадського, бо бачить у ньому русифікатора, що підтримується великими землевласниками, кадетами (частково) та іноземними елементами» (док. 72).
Ерцгерцог уважно стежив за розвитком політичної ситуації в Українській Державі, вітаючи появу позитивних зрушень у національному суспільному процесі. Так, він схвально оцінює призначення Д. Дорошенка міністром закордонних справ, сподіваючись, що той сприятиме реалізації таємного пункту Берестейського мирного договору щодо Галичини, поборюванню польських претензій до Холмщини. Водночас у листі до А. Шептицького В. Габсбург зізнається, що його увагу також привертає «нова партія (Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). — Авт.) під керівництвом Липинського та Міхновського — двох дуже добрих українців, яка охопить усіх селян і дрібних власників, що виступають за гетьманську орієнтацію, але проти Скоропадського, ця партія здобуває багато прихильників» (док. 72).
З утворенням самостійної української держави й актуалізацією української проблеми в міжнародних відносинах серед політиків ширилася чутка про наміри Австрії використати ерцгерцога Вільгельма у своїх політичних комбінаціях і поставити його на чолі української держави. Після Берестейського миру, коли німецькі та австрійські війська увійшли на територію України, ці поголоски посилились.
Як зазначає Вольфдітер Бібе, сучасний німецький дослідник української політики Австро-Угорщини у 1918 р., «ерцгерцог-українофіл, який добре оволодів українською мовою і охоче носив український національний костюм», дав привід для подібних чуток. «Вже на початку травня, — зауважує цей автор, — про Вільгельма говорили як про претендента на трон»64.
Проте навряд чи подібні плани могли існувати в австрійських правлячих колах, вони не мали реальної перспективи, з огляду на опозицію Німеччини, яка рішуче протидіяла будь-яким спробам сепаратної політики свого союзника щодо України. Після приходу до влади П. Скоропадського й утворення Української Держави про це взагалі не могло бути мови65.
Зокрема, Карл І вважав, що кандидатура Вільгельма Габсбурга принесла б, як він висловився, «великі ускладнення для наших стосунків з Німеччиною», а також «для вирішення польського питання». Імператор порадив ерцгерцогу «відвертатися від усіх подальших пропозицій», тим паче, що, за його словами, «при сьогоднішній ситуації ясне волевиявлення українського народу навряд чи можна з’ясувати»66.
Ще більш жорсткою була позиція Й. Форгача, посла Австро-Угорщини в Українській Державі, який вважав, що присутність Вільгельма Габсбурга в Україні взагалі «не принесла б нам ніяких політичних переваг»67. Такої ж думки дотримувався командувач австро-угорської армії «Схід» Альфред Краус. Він боявся, що німецькі партнери Австро-Угорщини розглядатимуть постать ерцгерцога Вільгельма як «нелояльну», як таку, що «створює інтригу», і вимагатимуть відмови від подальших економічних і політичних переваг австрійців в Україні. Фельдмаршал хотів дати В. Габсбургові іншу службову посаду в армії68.
Проте політичні плани, пов’язані з особою ерцгерцога, знаходили сприятливий ґрунт серед окремих українських політиків і військових, насамперед у Великій Україні.
Фактичне небажання німецьких правлячих кіл бачити Україну своїм рівноправним партнером посилювало антинімецькі настрої серед українських політиків і військових, змушувало їх шукати політичну альтернативу.
Альтернатива гетьману П. Скоропадському
У першій половині травня 1918 р., в Одесі, серед місцевих українських соціалістичних організацій виник задум підняти повстання проти режиму П. Скоропадського й передати владу в Україні ерцгерцогу Вільгельмові Габсбургу як новому гетьману України. На таємній нараді представників УСДРП і УПСР міста з галицьким політиком О. Назаруком і командиром коша УСС Н. Гірняком їм було доручено поставити відповідний запит ерцгерцогу і в разі його згоди провести у Києві ширшу нараду з представниками січових стрільців Є. Коновальця. За свідченням Н. Гірняка, В. Габсбург дав приблизно таку відповідь: «Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український народ і сам почуваюся українцем. Але я ніколи не думав про якусь кар’єру в Україні. Одначе, коли буде воля цілого українського народу, щоб я станув на чолі його держави, я не відкажуся від цього»69.