Через кілька десятиліть ім’я П. Болбочана неодноразово зустрічатиметься в матеріалах слідства В. Габсбурга. На допиті 23 вересня 1947 р. Вільгельм Габсбург підтвердив факт своїх зустрічей з П. Болбочаном і В. Петрівим. За його словами, вони «висловлювали невдоволення політикою, яка проводилась Скоропадським в Україні, і пропонували мені об’єднати їх українську групу військ для організації перевороту, щоб у подальшому очолити керівництво українським урядом. Однак від їх пропозиції я відмовився. Після цього розмови з цього приводу між нами ніколи не поновлювались» (док. 86). Отже, набутий В. Вишиваним за короткий термін політичний досвід застеріг його від необачних кроків.
Тоді, у 40-х рр., всупереч фактам радянські слідчі надали перевагу чуткам тридцятирічної давності й ухопились за сумнівну версію претендування В. Вишиваного на владу в Україні. В обвинувачувальному акті констатується, що ерцгерцог Вільгельм підтримував з П. Болбочаном «близькі стосунки» та спільно розробляв «плани захоплення влади у свої руки з метою стати «президентом» України»75. Очевидно, це звинувачення було потрібне для більш переконливого оформлення безпідставного вироку членові родини Габсбургів.
Болбочанівську опозицію до гетьмана П. Скоропадського не слід ототожнювати з опозицією українських соціалістичних партій. Послідовно державницька лінія П. Болбочана, який завжди надавав перевагу національно-конструктивним пріоритетам і професіоналізму у військовій сфері, всупереч вузькопартійним аспіраціям багатьох соціалістичних лідерів УНР, призвела пізніше до його конфлікту з С. Петлюрою і, зрештою, трагічної загибелі. Не випадково з такою повагою до Болбочана поставився В. Липинський. Саме розстріл П. Болбочана у червні 1919 р. змусив ідеолога українського гетьманського монархічного руху на знак протесту залишити посаду українського посла в Австрії, яку він обіймав з 1918 р. І зовсім, мабуть, не випадковою була посмертна публікація світлини П. Болбочана в редагованій В. Липинським «Хліборобській Україні» з написом: «Отаман Петро Болбочан — один з видатніших українських патріотів і борців за незалежну Україну, розстріляний Республіканським Урядом 29 червня 1919 року в Балині на Поділлю»76.
Навряд чи можна погодитися із твердженням Євгена Коновальця, що у травні 1919 р. «партія хліборобів планувала використати отамана Болбочана для якоїсь своєї політичної комбінації»77. Для підтвердження цього потрібні відповідні вагомі аргументи, яких лідер ОУН не наводить.
Можна стверджувати, що намагання П. Болбочана залучити В. Вишиваного до політичної боротьби за владу в Наддніпрянській Україні у 1918 р. базувалось на ґрунті українського консерватизму в широкому контексті й не було пов’язане виключно зі Скоропадським. Адже П. Болбочан виступав не проти ідеї гетьманату як інституту влади, а проти самого Скоропадського, альтернативу якому він бачив у Вільгельмові Габсбургу. Прикметним є той факт, що П. Болбочан, разом із соціалістами-самостійниками О. Макаренком, І. Луценком та В. Оскілком, у листопаді 1918 р. виступав проти позиції Національного союзу, який організував повстання проти гетьмана. За свідченням О. Андрієвського, «вони взяли участь у повстанні тоді, коли воно стало неминучим і треба було спасати національні здобутки»78.
Відмова брати участь у реалізації політичних задумів запорожців не завадила В. Вишиваному ближче познайомитися з вояками-наддніпрянцями та місцевим селянством. Габсбург відзначав високий рівень національної свідомості місцевого населення. Згодом він писав у мемуарах, що «територія давнього Запоріжжя має несподівано свідоме українське населення. Я розмовляв з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться тим, що він з вільного козацького роду» (док.1).
Разом із старшинами і стрільцями УСС ерцгерцог взяв участь у спеціально влаштованому «гайдамацько-селянському» святі у Царицинському Куті й параді українських частин. Ці контакти сприяли зростанню популярності Василя Вишиваного, а також поглиблювали загальноукраїнські патріотичні почування самого ерцгерцога, який протягом двох місяців безпосередньо спілкувався з наддніпрянськими військовими, простими селянами. Слід додати, що УСС розгорнули в місці розташування активну культурно-національну й державно-пропагандистську роботу, використовуючи з цією метою олександрівську «Просвіту», газету «Січ» та ін.