Для галицького політичного проводу ставало усе більш очевидним, що західноукраїнські землі не отримають жодної допомоги від Великої України, яка була не захищена від нової більшовицької навали та хаосу, що насувався. Отже, залишався єдиний вихід — не чекаючи розвитку подій на Великій Україні, стати на шлях самовизначення й утворення західноукраїнської держави.
Цю концепцію підтримував посол Української Держави у Відні В. Липинський, який радив Є. Петрушевичу утримуватися від злуки Галичини з Великою Україною до з’ясування тамтешньої ситуації. У своїй промові на згаданих вище зборах українських нотаблів 19 жовтня 1918 р. Є. Петрушевич, пояснюючи мотиви своєї позиції, посилався на В. Липинського і наводив його аргументи123.
І в той час, і пізніше, після поразки національно-визвольних змагань, В. Липинський, відстоюючи принципи національної єдності, вважав тогочасну галицьку політику, яка вела до створення окремої західноукраїнської держави, раціональною і правильною. Він вважав, що для більш консервативної Галичини з більш високою національною свідомістю політичне об’єднання з «українством придніпрянським», монополізованим демократичною інтелігенцією, було б «національним нещастям». Крім того, розпорошення галицького потенціалу на великих просторах Східної України у боротьбі за ефемерні, на його думку, республікансько-демократичні цілі вело до посилення реальної полонізації і поглиблення польської експансії.
Короткий досвід практичного втілення традиційної гетьманської ідеї в Українській Державі 1918 р., попри усі його вади, переконав В. Липинського в тому, що найбільш доцільною формою державного існування України є гетьманство, яке мусить прийняти форми новочасного правового монархічного інституту з гетьманом на чолі. Однак В. Липинський усвідомлював, що Вільгельм Габсбург не міг відіграти роль загальноукраїнського лідера, до чого ерцгерцога підштовхували деякі політики. Водночас В. Липинському, як і галицьким консерваторам, видавалась надзвичайно привабливою ідея залучити представника імператорського габсбурзького дому до реалізації політичних намірів організованого українського консервативного руху, оскільки В. Габсбург міг виконати певну політичну роль у регіональному масштабі. Ця думка накреслена В. Липинським у вищезгаданому листі від жовтня 1918 р.: «І тому я щиро радію, — пише він, — бачачи вашу Цісарську Високість на сторожі наших західних границь. Радію мрією, що може тут на заході родиться така Україна, котра своїм прикладом навчить свою рідну сестру по той бік Збруча. А що ніхто інший, як Ваша Цісарська Високість, не зможе краще повести свій нарід до сього Великого діла, то запорукою цьому служать діла і слова Вашої Цісарської Високости»124.
Як бачимо, монархічна концепція В. Липинського відкидала будь-які перспективи для В. Габсбурга щодо українського престолу, водночас не заперечуючи можливості стати на чолі західноукраїнського державного утворення.
За доби ЗУНР
19 жовтня 1918 р. Українська конституанта, яка напередодні зібралась у Львові вирішити долю українських земель в Австро-Угорщині, більшістю голосів проголосила об’єднання Галичини, Північної Буковини і Закарпаття у самостійну державу. Питання про те, з ким нове державне утворення мало вступити в злуку (Велика Україна) чи федеративний зв’язок (Австрія), відкидалося. Як зазначає у своїх спогадах В. Габсбург, він мав докладні відомості про Українську конституанту у Львові та її рішення від старшин УСС (док.1).
У ході листопадових боїв у Львові В. Габсбург, як і більшість вояків Легіону, не брав безпосередньої участі у військових діях, залишаючись на Буковині. Ерцгерцог у цей час був хворий і лежав у госпіталі. До Львова на чолі вишколу і гуцульської сотні терміново був висланий командир вишколу УСС сотник О. Букшований.
Розрахунки низки політиків на переведення до галицької столиці всього легіону УСС і використання його у бойових діях не справдилися. І все ж, як свідчить у своїх споминах ерцгерцог, він домігся, щоб решта усусів відбула до Львова. «…Збудили мене вночі, — згадує він, — й сказали, що дальші частини УСС не хочуть їхати до Галичини, бо думають, що там усе добре, а тут румуни можуть забрати Буковину. Я встав, зібрався в лихорадці й автом поїхав на станцію… І дійсно до 4 години рано всі ешелони УСС від’їхали на Львів» (док.1).