Отже, ймовірна поява представника династії Габсбургів на українському престолі не обмежувалася політичними намірами лише галицького політикуму, а могла стати загальноукраїнським державотворчим концептуальним надбанням. У грудні 1912 р. В. Липинський надсилає обраному на згаданих нарадах Українському Інформаційному Комітету меморіал «Про наше становище супроти політичної ситуації в Європі». У ньому чітко зазначалось, що «українська нація має право на вільне і незалежне національне та політичне життя на власній території»12.
Передбачаючи можливість військового конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією, В. Липинський вважав, що завданням всіх свідомих українців повинна бути організація масового руху на незайнятій воюючими арміями українській території за повне визволення України з-під ярма чужих держав.
Агітація в масах з цього приводу мала включати низку гасел, серед яких на перший план висувались політичні вимоги, які полягали у тому, що «Україна в етнографічних границях стає незалежною державою (форма правління — конституційна монархія і евентуальна справа династії — германської, австрійської, чи може навіть російської — залежатиме від української конституанти і становища Європи) під протекторатом Росії або Австрії, обов’язується заховувати повний нейтралітет супроти цих двох держав»13.
На думку сучасного українського дослідника Л. Біласа, В. Липинський не бачив у своїй ідеї російського чи австрійського протекторату можливості обмежити українську незалежність14. Цілком ймовірно, що ідея протекторату пов’язувалась саме з концепцією династичного зв’язку нової монархічної України з правлячою династією Романових або Габсбургів. Підготовлений В. Липинським меморіал став значною мірою підставовим документом для подальшої політичної діяльності створеного Українського Інформаційного Комітету. Хоча практичне значення меморіалу ставилося під сумнів, зокрема одним із членів Комітету, українським соціал-демократом А. Жуком. У той же час сформульовані А. Жуком «Основи, на яких покликується до життя політична організація під наголовком “Український Інформаційний Комітет”» значною мірою ґрунтуються на окремих положеннях чи ідеях меморіалу В. Липинського. В «Основах», зокрема, зазначалось, що платформою, на якій об’єднуються члени Комітету і яка стає вихідною точкою його діяльності на випадок війни, є «самостійність, або ж надалі, ідуча автономія окупованих українських земель у Росії та прилучення до них українських частин Галичини, Буковини й Угорщини. Ці землі мають називатись Українське королівство, під зверхництвом династії Габсбургів»15.
Пізніше, вже в ході Першої світової війни, монархічна ідея лягла в основу політичної платформи «Союзу визволення України», який став безпосереднім продовженням Українського Інформаційного Комітету.
У платформі СВУ зазначалось, що «формою правління самостійної української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім політичним устроєм, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою»16.
У цьому контексті є цілком логічним, що напередодні війни увагу українських політиків привертає постать спадкоємця австрійського престолу, ерцгерцога Франца-Фердинанда, який давно виявляв політичний інтерес до української проблеми. Як зауважує у своєму київському щоденнику Д. Донцов, українським діячам були відомі «його антиросійські плани щодо України». Про них майбутній ідеолог інтегрального українського націоналізму довідався від учасника згаданих нарад 1911 р. В. Кушніра, який мав аудієнцію у ерцгерцога Франца-Фердинанда17.