Зрештою, з початком Першої світової війни доля українських земель за межами імперії Габсбургів пов’язувалася австрійською політикою з намірами створити українську державу з допомогою австрійських збройних сил. Досить радикально ця проблема порушувалась у роз’ясненні австрійської політики турецькому урядові від 21 листопада 1914 р.: «Нашою головною метою в цій війні є тривале послаблення Росії, заради чого ми в разі нашої перемоги вітали б виникнення українського державного утворення»22.
Однак західноукраїнські землі не розглядалися як складова нового українського державного організму. Східна Галичина підпадала фактично під реалізацію «австро-польського рішення», яке передбачало польське державне утворення під скіпетром Габсбургів. Відень практично ніколи не займав чіткої і послідовної позиції щодо визвольних змагань українців. Австрійська політика керувалася насамперед намірами послабити свого супротивника — Росію — через внутрішні катаклізми в його політичному житті.
Перша світова війна, яка порушила українське питання на міжнародній арені, змусила всіх учасників українського руху проявити своє ставлення до проблеми національної державності. Тому українська консервативна течія в Галичині була змушена усвідомити і зважати на хитку позицію австрійських правлячих кіл щодо українського питання.
Переведення в практичну політичну площину державницьких прагнень українців зобов’язувало австрійські правлячі кола чітко висловитися перед своїми польськими партнерами щодо галицької проблеми та розв’язання аграрного питання в майбутній українській державі, де польські землевласники мали значні земельні володіння. Речниками незалежності та соборності України на той час виступали насамперед радикально налаштовані діячі «Союзу визволення України», здебільшого українські соціалісти, яким Відень не довіряв. Це було ще однією причиною, чому Австрія віддавала перевагу більш консервативним польським чинникам. На це мусили зважати українські консервативні політики в Галичині, ставлячи на порядок денний національно-політичні завдання. Найбільш показовим документом щодо цього є меморандум митрополита А. Шептицького, переданий австрійському урядові 15 серпня 1914 р.: «Як тільки переможна австрійська армія вступить на територію підросійської України, ми мусимо розв’язувати потрійне завдання, а саме у військовій, соціально-правовій та церковній царинах. Розв’язанню такого троїстого завдання має неодмінно передувати конференція з укладення миру не тільки для того, щоби сприяти діям нашої армії й прискорити повстання в Україні, а й з метою щонайглибшого відділення цих областей від Росії й надання їм характеру незалежної від Росії й царської імперії національної області… Після якоїсь великої перемоги нашої армії кайзер міг би проголосити гетьманом України одного з видатних полководців австрійського війська»23.
Отже, і ця програма фактично не виходила за межі традиційних уявлень галицьких консервативних політиків щодо можливості реалізації українських національних домагань із допомогою Габсбургів. Важливим практичним наслідком могла стати перспектива створення великої української армії, що під проводом генерала С. Шептицького (брата митрополита) мала прорватися через Туреччину і Кавказ на Кубань, а звідти — в Україну24. Але цього разу справа обмежилася лише утворенням легіону УСС, який постійно перебував під загрозою ліквідації. До цього слід додати, що вже наприкінці 1914 р. Відень розірвав офіційні стосунки із «Союзом визволення України» й надалі явно віддавав перевагу польській складовій своєї політики.
Вільгельм Габсбург у намаганнях реалізувати плани галицького проводу
Ідея створення самостійної української держави за Збручем стала основою політичної концепції галицького політичного проводу від початку Першої світової війни. До того ж ця ідея поєднувалася із традиційною вимогою поділу Галичини на польську й українську частини та утворення з останньої, включаючи Буковину, українського коронного краю з широкою національною автономією в межах Австро-Угорської імперії. Цю позицію відстоював і Український парламентський клуб в австрійському парламенті, лідерами якого були Ю. Романчук, К. Левицький, Є. Олесницький.