Володимиро-Суздальське князівство розширяло свою територію за рахунок племен Чуді, Мері та інших племен — предків естонського, угорського і фінського народів.
Москва — невелике поселення, загублене серед лісів і боліт, про яке вперше згадується в літописі в 1147 р., багатіє і піднімається, передусім у час Івана Калити за рахунок збирання данини для орди і придушення повстань проти неї. Москва перемагає в боротьбі з Твер'ю за право "збирання" земель і до середини XV ст. вона значно зміцнює свої політичні й військові позиції, особливо після звільнення від татарської залежності у 1480 р.
За часів Івана III московські Рюриковичі оголошують про своє виключне право на землі Київської Русі, і саме тоді привласнюється Московією праім'я української держави — Русь.
Створюється фантастична теорія "Третього Риму", в якій розвиваються далі легенди попередніх "сказаній". Її автором був "учительський старець" ігумен Псковського Єлізарового монастиря Філофей. За його теорією історія людства є історією трьох світових царств, трьох обраних Богом народів. Після падіння першого "старого" Риму, тобто Римської імперії, впав новий Рим — Константинополь (Царгород), тобто Візантійська імперія. Москва — це третій і останній Рим, він — вічний, бо знаходиться під знаком Божого провидіння. "Третій стоїть, четвертому не бувати". Загибель Москви означало б загибель усього людства, але Бог цього не допустить.
Теорія "Третього Риму" стає концептуальним ідеологічним засобом московської династичної державної політики, намаганням обгрунтувати "права" московських царів, а потім і російських імператорів на всевладність, на їх вселенське панування. Приписування російським самодержцям, а через них і Росії, російському народові, що знаходився в їхній необмеженій деспотичній владі, богообраності і особливого історичного шляху вважалося запорукою того, що Росія є центром світу, "Третім Римом".
Відродження Української держави в 1648 р. було небезпечним для теорії "Третього Риму". Саме це було однією з причин поступового нищення української державності царським урядом.
Міф про "Третій Рим" трансформувався в тезу про месіанську роль Російської держави у світовій історії, в яку, по суті, була закладена претензія на світове панування. Ця теза стала провідною ідеєю на всю подальшу історичну перспективу діяльності російського царського уряду в усіх сферах соціально-економічного, суспільного і духовного життя країни, в його імперській внутрішній і зовнішній політиці.
Ідея месіанської історичної ролі Росії вплинула на російських істориків, зокрема і тих, що займалися дослідженням проблем договору 1654 р., а також на російських діячів культури. Російський поет Федір Тютчев писав у 1866 р.:
Міф про месіанську роль Росії у трансформованому вигляді знайшов поширення і в радянській імперії. Більшовики висунули концепцію інтернаціональної місії Росії в справі здійснення світової революції. "Мьі на горе всем буржуям мировой пожар раздуем", — такі куплети були популярними в певний час. Передусім ставилася мета створення СРСР, а далі — єдиної історичної спільності людей — спочатку "радянського народу", а зрештою — світової держави, очолюваної Москвою,
Одним із варіантів міфу про месіанство Росії для внутрішнього використання була концепція "російського старшого брата", хоч, як свідчить історія, він був наймолодшим з трьох східнослов'янських народів.
Релікти всіх цих міфів, мабуть, закріпилися на генетичному рівні у значній частині російського громадянства. Для багатьох його представників, навіть, здавалося, демократичного спрямування, органічно неприйнятна самостійність України. Вони вважають Україну частиною Росії і агресивно виступають проти незалежності Української держави. Як і в минулі століття, так і тепер, вже після розвалу радянської імперії, Росія оголосила себе її спадкоємницею і претендує на виключні права — нащадка "тисячолітньої держави".
Отже, настрої і претензії правлячих кіл і реакційних імперських сил сучасної Росії коріняться в глибинах історії.
Серед українських дослідників з другої половини XIX ст., які присвятили спеціальні праці договору 1654 року, слід назвати передусім Михайла Драгоманова, видатного історика, економіста, літературознавця, філософа, мислителя, публіциста і громадського діяча. Михайло Драгоманов у своїй праці "Пропащий час, українці під Московським царством" наводить текст договору у 23-х статтях і оцінює його з погляду на те, що він реально дав України. Вчений почав працю. 1876 р. після підписання Олександром II варварського антиукраїнського указу від 18 травня того ж року, але Драгоманов не закінчив її. Він мав намір, розглянувши в історичному аспекті відносини України з Росією, обгрунтувати свій висновок: українці зможуть вижити тільки в тому разі, коли доб'ються державної незалежності від Російської імперії.