Я наведу один приклад, близький мен╕, так би мовити, територ╕ально. М╕й вчитель ╕стор╕╖, Михайло Гнатович Сереженко, на протяз╕ майже всього життя, починаючи з дитинства, був товаришем нашого видатного перекладача ╕ поета - Миколи Лукаша, кролевчанина, людини найпрост╕шого походження. Сереженко залишив спогади про Лукаша (╖х можна найти на сайт╕ м╕ста Кролевця www.krolevets.com/forum). Микола Лукаш поза всякими сумн╕вами був лицарем духу по всьому його способу життя, по д╕яльност╕ ╕ в╕дношенню до людей, хоча обстановка, в як╕й в╕н формувався, як особист╕сть, аж н╕як цьому не сприяла. Чисто по форм╕ в╕н повторив подвиг славного лицаря Донк╕хота, що боровся з в╕тряками, але в б╕льш серйозному вар╕ант╕ - в 1973 роц╕ в╕н в╕дкрито написав листа в Презид╕ю Верховно╖ Ради УРСР з пропозиц╕╓ю в╕дбути йому, Лукашев╕, терм╕н ув'язнення зам╕сть ╤вана Дзюби, бо той хвор╕в на сухоти, а в╕н, Лукаш, ╓ здоровий ╕ до того ж под╕ля╓ погляди Дзюби, що викладен╕ ним в робот╕ "╤нтернац╕онал╕зм чи русиф╕кац╕я?", крим╕нальн╕ з точки зору влади. Хто пам'ята╓, що являв собою радянський режим в т╕ часи, може соб╕ уявити насл╕дки такого вчинку (виключення з╕ сп╕лки письменник╕в, заборона друкувати, посилатися, згадувати, обструкц╕я з боку будь-яких оф╕ц╕йних орган╕в). З╕ спогад╕в М.Г. Сереженка: "В 1978 роц╕ в Кролевц╕ померла мати Лукаша. На похорон в╕н при╖хав без коп╕йки грошей, в потертих лижних штанях, в светр╕ ╕ брезентов╕й куртц╕. На голов╕ бавовняна шапочка з помпоном, на ногах боти, подарован╕ йому Мойсе╓м Ф╕шбейном, в яких в╕н ходив ╕ вл╕тку 1979 року. А похорони були зимою в лютий мороз". Без засоб╕в для ╕снування в╕н жив близько шести рок╕в, поки не наступила деяка в╕длига ╕ знову не почали публ╕кувати його переклади, (перший почав В╕тал╕й Коротич в "В╕тчизн╕" 1979 року), але за весь цей час в╕н не робив жодних звернень до оф╕ц╕йних орган╕в щодо пом'якшення санкц╕й. Вт╕м, це чисто формальна сторона справи, яку дехто може сприймати, як невм╕ння адекватно поводитися, пристосуватися до нев╕дворотного ╕ незламного, чи просто, як недолуг╕сть, дур╕сть. Власне, в╕дношення до цього вчинку з боку певно╖ людини ╓ "лакмусовим пап╕рцем", що характеризу╓ цю людину щодо наявност╕ в н╕й лицарства. Уяв╕ть соб╕, якби значна частина укра╖нських л╕тератор╕в п╕дтримала Лукаша. Але лицар╕в б╕льше не знайшлося. Ще один м╕й земляк з Кролевця (╕ м╕ж ╕ншим, товариш мого батька по самод╕яльному музично-драматичному театру) Панас Федорович Кочур (Кочура), якого життя заставило стати письменником (в 24 роки в╕н попав в авар╕ю ╕ в╕д того часу був прикутий до л╕жка), сказав про Лукаша: "Ех, Микола, Микола... Вл╕з, як сл╕пе теля в яму". (За згадками М. Сереженка). Чи розраховував Лукаш на те, що його вчинок, якщо не п╕дтрима╓, то хоча б не засудить Сп╕лка письменник╕в Укра╖ни? Навряд чи. Сп╕лку вже прос╕яли через сито ╕ лицар╕в там не залишилось. Але Лукаш не був сл╕пим телям, це точно. Серед його друз╕в б╕льш╕сть були дисиденти, в╕н був достатньо ╕нформований ╕ ч╕тко уявляв можлив╕ насл╕дки свого вчинку. Але як лицар духу в╕н не м╕г залишатись байдужим, коли йшлося про те, в чому св╕домо чи п╕дсв╕домо в╕н вбачав свою м╕с╕ю - про мову. Мова, то була його "прекрасна дама", як╕й в╕н присвятив сво╓ життя, знехтувавши нав╕ть с╕мейним щастям. Я думаю, в╕н ч╕тко уявляв, що знаходиться на передньому кра╖ боротьби за укра╖нську культуру, а значить - за ╕снування укра╖нсько╖ нац╕╖, ╕ що це д╕йсно боротьба, в як╕й не можна об╕йтись без жертв. ╤ д╕йсно, його вчинок ув╕йшов в ╕стор╕ю, як один ╕з зразк╕в прояву лицарського духу представник╕в нашого народу. Але власне, народу, а не л╕тературних адм╕н╕стративних бонз. Бо величезна культурна ╕ мовна скарбниця, що ╖╖ залишив п╕сля себе Микола Олекс╕йович Лукаш, так ╕ залишилась не виданою (точн╕ше, виданою частково). Залишилася на картках взята з народу ун╕кальна лексикограф╕чна колекц╕я, яку в╕н збирав усе життя. Видання чи не видання спадщини Лукаша явля╓ собою ще один "лакмусовий пап╕рець", який в╕н п╕сля себе залишив, що виявля╓ р╕вень зр╕лост╕ нашого сусп╕льства.
Мен╕ в житт╕ доводилося зустр╕чати зовс╕м простих людей, селян з незначною осв╕тою, в яких явно проглядався аристократизм, розвинене почуття г╕дност╕, оте вроджене духовне рицарство, причому, як серед чолов╕к╕в, так ╕ серед ж╕нок. Природжене лицарство ма╓ набагато б╕льше шанс╕в себе проявити при наявност╕ певно╖ ╕де╖, тому що ╕дея надиха╓, спрямову╓, п╕дносить, нада╓ осмисленост╕ д╕ям. Умови Запор╕жжя сприяли проявам лицарства, а тому ╕снував пост╕йний пот╕к "кандидат╕в" на лицарство ╕ натуральний в╕дб╕р певного типу характер╕в, що в╕дпов╕дали в╕льному козацькому духу. ╤ ц╕ лицар╕ складали ел╕ту козацтва. То ж на питання, чи були козаки лицарями, можна в╕дпов╕сти однозначно - серед козак╕в лицар╕ були, вт╕м, не вс╕, а скор╕ш за все - далеко не вс╕.
Взагал╕, сусп╕льство в╕льних ╕ в╕дпов╕дальних людей набагато част╕ше породжу╓ людей з розвиненим почуттям г╕дност╕, аристократ╕в духу, бо створю╓ в╕дпов╕дн╕ умови для прояв╕в в╕дпов╕дних рис характеру. "Окр╕м одягу, в них нема╓ н╕чого простацького" писав Боплан про козак╕в. Справжн╕ аристократи духу н╕коли не надавали б╕льшого значення одягу, нав╕ть давали носити нов╕ стро╖ сво╖м слугам, щоб вони трохи обтерлись. Бо зовн╕шн╕й вигляд в систем╕ ц╕нностей аристократа не ╓ пр╕оритетом. Козаки також демонстративно нехтували одягом ╕ взагал╕ - матер╕альними ц╕нностями, немов показуючи ╖х ╕стинну ц╕ну, по в╕дношенню до ц╕ни справжнього козацького, "лицарського" духу.
Цив╕л╕зац╕я ╕ головний ╖╖ прояв - державн╕сть, створю╓ кордони, зони, стани, касти, класи й категор╕╖ - все для того, щоб розд╕ляти, роз'╓днувати, ставити в залежн╕сть, дискрим╕нувати ╕ експлуатувати. Вона, зокрема, застосову╓ форму одягу, що в╕дпов╕да╓ стану, обмежу╓ в отриманн╕ осв╕ти, примушу╓ голитися чи навпаки, носити бороду, щоб в╕дразу по "морд╕ обличчя" чи по одягу можна було встановити стан людини ╕ в╕дпов╕дно до не╖ в╕дноситись. (Як пише М.М. Богословський, "Подданный должен был не только нести установленную указом службу, но должен жить в жилище, построенном по "указному" чертежу, носить "указное" платье и обувь, предавался "указным" увеселениям, подчинялся "указным" порядкам, в "указных" местах лечиться, в "указных" гробах хорониться и "указным" образом лежать на кладбище, предварительно очистив душу покаянием в "указные" сроки"). Нехтування одягом, як становою ознакою, то найперш╕ ╕ найб╕льш очевидн╕ прояви демократизму ╕ "вольност╕" сусп╕льства. (Але чорн╕ як земля козацьк╕ сорочки, про як╕ згадують московськ╕ посли, насправд╕ були пов'язан╕ з г╕г╕╓ною козак╕в - вони виварювали одяг в розчин╕ сум╕ш╕ березового дьогтю, воску ╕ лою, п╕сля чого тканина набувала нових якостей - не боялась води, не продувалась в╕тром ╕ головне - в╕длякувала комах, особливо бл╕х ╕ вошей. Козаки також натирали обличчя дьогтем для захисту в╕д комар╕в ╕ мух, п╕сля чого ╖х зовн╕шн╕сть д╕йсно могла викликати асоц╕ац╕╖ з чортами. Але ╕ до чорт╕в в╕дношення у козака також було сво╓р╕дне - "чорт б╕с, аби яйця н╕с"). Лицарство ╓ явище духовне ╕ найчаст╕ше пов'язане з ╕де╓ю служ╕ння, а не зиску ╕ наживи. В╕дсутн╕сть лицарства, в╕дсутн╕сть в╕дчуття себе частиною свого народу, в╕дсутн╕сть ╕де╖ ╕ вищих ц╕нностей, дом╕нування матер╕ального над духовним, може приводити до жахливих насл╕дк╕в. Прикладом можуть бути "польськ╕ козаки", що з'явилися в т╕ ж сам╕ козацьк╕ часи, так зван╕ л╕совчики (lisowczycy), що по сво╓му ставленню до р╕дних поляк╕в майже не в╕др╕знялись в╕д татар, а в Н╕меччин╕ аж до час╕в наполеон╕вських во╓н матер╕ лякали д╕тей "польськими козаками".
Взагал╕ то, природжен╕ рицар╕ духу складають дуже незначний в╕дсоток населення. Але ╖х роль - неоц╕нима. Вони ╓, як говорили ран╕ше, "с╕ль земл╕", праведники, св╕точ╕, що осв╕тлюють шлях в майбутн╓, показують посполитим людям де ╓ справжня ╕стина, справедлив╕сть ╕ краса, стають прикладами для наступних покол╕нь ╕ горд╕стю народу. Вони вт╕люють ╕ уособлюють т╕ риси нац╕онального характеру, за якими пот╕м ╕нш╕ народи оц╕нюють всю нац╕ю. Може завдяки цим людям збереглась наша культура ╕ укра╖нська нац╕я, бо таких людей серед нашого народу було не мало. Не випадково в тридцят╕ роки б╕льшовизм винищував в першу чергу представник╕в нац╕онально╖ народно╖ культури.
Основний ╕ найважлив╕ший висновок, який можна зробити, розглянувши таке ╕сторичне явище, як укра╖нське козацтво, поляга╓ в тому, що воно було орган╕чною ╕ нев╕д'╓мною складовою народу ╕ можливо, в╕д╕гравало найважлив╕шу роль в нац╕огенез╕, надавши йому т╕ специф╕чн╕ риси, що характерн╕ власне для укра╖нства. ╤накше й не могло бути, враховуючи, що козаками була майже половина населення (за даними перепису на Гетьманщин╕ - 45%). Рац╕ональн╕сть, тверез╕сть ╕ зважен╕сть в оц╕нках, вм╕ння пристосуватися до найскладн╕ших обставин, вперт╕сть в досягненн╕ мети, хазяйновит╕сть, незалежн╕сть ╕ схильн╕сть до покладання на власн╕ сили - ус╕ ц╕ риси нац╕онального характеру укра╖нця певною м╕рою пов'язан╕ з його козацькими коренями.