представляют себя народом от здешнего совсем отличным.
Катерина ╤╤
Останн╕м часом з'явилась маса публ╕кац╕й (особливо в ╤нтернет╕) про укра╖нську "недодержавн╕сть", написаних на р╕зних р╕внях грамотност╕, з'являються карти, на яких показано, з одного боку, коли ╕ ким та чи ╕нша частина Укра╖ни була колон╕зована, ╕ перестала ╕снувати власне, як Укра╖на, а з ╕ншого боку, коли ╕ завдяки кому не╕снуюча Укра╖на приростала територ╕ями. Кр╕м того переконливо доводиться, що укра╖нц╕ ╕ рос╕яни - це один ╕ той самий чорт, т╕льки з р╕зних бок╕в. ╤стор╕ю про не╕снуючу Укра╖ну я пам'ятаю з глибоких радянських час╕в, б╕льше того, я не п╕ддавав жодному сумн╕ву ╕сторичн╕ факти - Укра╖ни як держави в загальноприйнятому сенс╕ д╕йсно не було, причому, н╕коли, якщо не рахувати к╕лькох рок╕в за час╕в Хмельниччини, та й то навряд чи те утворення можна було назвати державою. Звичайно, на так╕ аргументи можна в╕дпов╕сти: головне, щоб ╕снував народ, а держава буде.
Але можна глибше копнути в суть питання (до якого ми ще будемо неодноразово звертатись): чому укра╖нськ╕ земл╕ не т╕льки не зменшились, чи нав╕ть зникли з ╕сторично╖ карти, як то в╕дбулося, скаж╕мо з землями каталонц╕в, саксонц╕в, гасконц╕в, бургундц╕в, бретонц╕в, гот╕в, шваб╕в ╕ безл╕ч╕ ╕нших, а безперервно приростали. Вони приростали власне, як укра╖нськ╕ земл╕, тобто земл╕, де серед населення переважа╓ укра╖нський тип культури ╕ ментальност╕. Характерний приклад - Слобожанщина чи П╕вн╕чне Причорномор'я, куди ст╕калися представники найр╕зноман╕тн╕ших етнос╕в, але врешт╕ решт були укра╖н╕зован╕. (Винятком ╓ Стародубщина, яка починаючи з 1660 рок╕в ╕нтенсивно заселялась старообрядцями - соц╕альною групою, що була схильна до само╕золяц╕╖ ╕ не п╕ддавалась жодн╕й асим╕ляц╕╖ чи культурним впливам. Старообрядц╕ Стародубщини зберегли свою культурну ╕дентичн╕сть нав╕ть п╕сля насильницького ╖х виселення в Бурят╕ю).
╤стор╕я показу╓, що безл╕ч народ╕в не отримали власно╖ державност╕ ╕ зникли, деяк╕ - втратили державн╕сть ╕ не зникли, ╕нш╕ - втратили ╕ згодом повернули, ╓ й так╕, що н╕коли не мали державност╕, але продовжують ╕снувати, як народ. Також ╕сну╓ багато пол╕етн╕чних держав, що не мають "титульного" етносу, або ж ╕снують окрем╕ держави, населен╕ однаковим етносом, але мабуть можна стверджувати, що необх╕дною умовою для створення нац╕онально╖ держави ╓ ╕снування в╕дпов╕дного народу. ╤ в цьому сенс╕ основне питання, що стосу╓ться ╕снування Укра╖ни, як ран╕ше, так ╕ тепер (тепер - значно менше) - а чи був (╓) укра╖нський народ?
Феномен ╕снування Укра╖ни, як територ╕╖, що заселена укра╖нцями, вже не викликав сумн╕ву приблизно з середини XVII стол╕ття, коли ц╕лком склалися укра╖нський етнос ╕ в╕дпов╕дна територ╕я, в╕дображена на перш╕й мап╕ Укра╖ни Боплана (про що ми вже згадували у Вступ╕), ╕ саме ╕снування народу стало ключовим при визначенн╕ назви, Укра╖на, для дано╖ територ╕╖. Без сумн╕ву, тут мали вплив особист╕ враження Боплана в╕д сп╕лкування з козаками, яких в╕н характеризу╓, як справжн╕х аристократ╕в. (М╕ж ╕ншим, його описи польсько╖ шляхти значно менш компл╕ментарн╕). В╕д того часу в ╓вропейському пол╕тикум╕ почали формуватися уявлення про Укра╖ну як територ╕ю, що ╕сторично заселена укра╖нцями, причому ця територ╕я мала певн╕, хоч ╕ не досить визначен╕, кордони. А до того в ╢вроп╕ було усталене поняття Русь - територ╕я, народ ("русини" або "народ руський"), в╕ра (грецька або ун╕атська), мова руська. П╕д це поняття п╕дпадали укра╖нц╕ ╕ б╕лоруси разом з в╕дпов╕дними територ╕ями. Вони мали сп╕льну оф╕ц╕йну руську мову, що була державною в Великому Княз╕вств╕ Литовському (ВКЛ) ╕ сп╕льне законодавство, заф╕ксоване в Литовських статутах. Безумовно, важливу роль в╕д╕гравала також наявн╕сть сп╕льно╖ спадщини в╕д час╕в Ки╖всько╖ Рус╕.
Русь "укра╖нська" п╕ддалась впливу "укра╖нсько╖ хвил╕", козаччини, вольност╕, що в╕дпов╕дним чином деформувало сусп╕льну систему в б╕к кочового принципу, "народ-в╕йсько", в той час як б╕лоруська частина Рус╕ виявилася б╕льш консервативною ╕ б╕льш посл╕довною в п╕дтримц╕ принцип╕в, що панували в ВКЛ. (Це не дивно, враховуючи, що б╕лоруський Новогрудок був першою столицею ВКЛ). Але ╕нерц╕я писаного слова дуже велика, тому Укра╖на ще на протяз╕ довгого часу в юридичних документах позначалась, як Русь. (А тому, зовс╕м не випадково Петро ╤ в 1721 роц╕ назвав Московську державу новим ╕м'ям - Рос╕я, а не Русь, бо ╕накше виникло б повне непорозум╕ння).
Тобто Укра╖ни, як держави не ╕снувало, але була кра╖на (територ╕я), що мала назву Укра╖на, ╕ люди, що ╖╖ заселяли - укра╖нц╕. ╤ це ╓ головне. ╤ власне в цьому поляга╓ проблема нац╕онально╖ державност╕, в тому числ╕ й сучасно╖. Д╕йсно, якщо припустити, що такого окремого народу, як укра╖нц╕ не ╕сну╓, то тод╕ виникають велик╕ сумн╕ви, щодо доц╕льност╕, або просто, здорового глузду, в ╕снуванн╕ окремо╖ держави. (До реч╕, це основний аргумент досл╕дник╕в природи "укра╖нського сепаратизму"). Тод╕, так зван╕, укра╖нц╕, мають забути св╕й "малорусский диалект", (тим б╕льше, що значною м╕рою це вже зроблено) влитися в "единое культурное пространство" (╕ таке насправд╕ вже ╕сну╓) ╕ нарешт╕ "слиться с матушкой-Россией". Ключове слово тут - культурний прост╕р, що створю╓ духовну основу "окрем╕шност╕", яку народ намага╓ться зберегти за будь яку ц╕ну ╕ яка ╓ базовою п╕дставою створення окремо╖ держави. ╤стор╕я показу╓, що поки ╕сну╓ ота окрем╕шн╕сть, в╕друбн╕сть культур народ╕в, що входять до ╓дино╖ держави, завжди залиша╓ться тенденц╕я до сепаратизму, виокремлення рег╕он╕в, де переважа╓ окрема культура. (Хрестомат╕йним прикладом такого сепаратизму була тридцятил╕тня в╕йна, пов'язана з приборканням Карлом Великим Саксон╕╖ у VIII стол╕тт╕, що супроводжувалась жахливим винищенням саксонц╕в ╕ яку вдалося завершити лише завдяки, можливо найпершим в ╢вроп╕, масовим ╖х депортац╕ям). Власне, по аналог╕чному принципу в╕дбувався розпод╕л Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖ п╕сля под╕й 1917 року, а пот╕м - створення СРСР, коли при визначенн╕ кордон╕в республ╕к враховувались результати перепису населення 1897 року, де ще не було графи, "нац╕ональн╕сть", але була графа, "р╕дна мова", що напевно ╓ найважлив╕шим показником культурно╖ належност╕. Треба в╕дзначити, що такий принцип под╕лу по в╕дношенню до Укра╖ни був достатньо справедливий ╕ практично не призв╕в до етн╕чних конфл╕кт╕в в майбутньому. ╤ хоч культурний прост╕р за роки радянсько╖ влади був значною м╕рою ун╕ф╕кований, цього виявилося недостатньо для "злиття". ╤снують сутт╓в╕ культурн╕ в╕дм╕нност╕ обох народ╕в саме по в╕дношенню до уявлень про державу ╕ державотворення, при цьому ц╕ в╕дм╕нност╕ мають глибоке ╕сторичне кор╕ння.
╤сну╓ ╕нформац╕я (я не можу гарантувати ╖╖ достов╕рн╕сть), що Стал╕н свого часу при формуванн╕ територ╕й нац╕ональних республ╕к у склад╕ СРСР, напол╕г на включенн╕ Донбасу до складу саме Укра╖ни, а не Рос╕╖. Аргументом було те, що маси рос╕йського пролетар╕ату, що працюють в цьому рег╕он╕, будуть вгамовувати сепаратистськ╕ настро╖ укра╖нц╕в, Донбас стане якорем, що прив'яже Укра╖ну до Рос╕╖. ╤стор╕я показала, що Стал╕н дивився дуже далеко, аж в 2014 р╕к.
Петро Михайлович Сас, досл╕дник пол╕тично╖ культури укра╖нського сусп╕льства, пише з цього приводу: "На початку 20-х рр. XVI ст. виника╓ теоретично вмотивована пол╕тична концепц╕я "руського" народу. Поняття контину╖тету ╕стор╕╖ руського народу набувало системного, теоретично узасадненого вим╕ру ╕ розглядалося як пол╕тичне. Базовими ╕дейними компонентами концепц╕╖ виступало, зокрема, твердження про одв╕чну свободу народу, засновану на природному прав╕ й моральних приписах старовини. Стверджувалося, що ця свобода виявилася в добров╕льному ╕ догов╕рному п╕дданств╕, скр╕пленому корол╕вською присягою п╕д час ╕нкорпорац╕╖ Польщею укра╖нських земель ╕ п╕дтвердженому п╕зн╕шими пол╕тико-правовими актами. Набула популярност╕ теза про "трет╕й" пол╕тичний народ кра╖ни (поряд з польським та литовським) -- "руський". Доводилося, що "руський" народ ╓ одним ╕з фундатор╕в Реч╕ Посполито╖, тобто стороною р╕вноправною у цьому в╕дношенн╕ з польським та литовським "народами-засновниками"". Характерна форма пол╕тично╖ само╕дентиф╕кац╕╖ - "ми, руський народ" сама по соб╕ була результатом формування ц╕лком певно╖, ╕ можна стверджувати - демократично╖ св╕домост╕, яка т╕льки й могла виникнути в умовах свободи ╕ самоврядування. В╕дносно цього треба зробити ряд зауважень.
Феномен нац╕онально╖ держави виник на початку XIX стол╕ття п╕сля под╕й Велико╖ французько╖ революц╕╖ ╕ процес створення держав-нац╕й не завершився аж до цього часу. Тобто сусп╕льна св╕дом╕сть (ментальн╕сть) жителя ╢вропи в середин╕ XVII стол╕ття, коли почалися державотворч╕ процеси на Укра╖н╕, ще не оперувала поняттям, нац╕я, бо важлив╕шим був становий под╕л сусп╕льства. Так званий, посполитий люд, взагал╕ не приймався до уваги, як пол╕тичний фактор, а розглядався, як тупа робоча сила, що служить шляхт╕. (Як писав поет: "...страна рабов, страна господ", м╕ж якими - пр╕рва). До того ж цей посполитий люд був под╕лений м╕ж феодалами ╕ ф╕зично не м╕г мати пол╕тично╖ ╓дност╕. Шляхта р╕зного етн╕чного походження мала б╕льше сп╕льного ╕ могла найти порозум╕ння скор╕ше, н╕ж етн╕чно спор╕днена шляхта ╕ посполитий люд. (До того ж ╕снували уявлення про зовс╕м в╕дм╕нне походження шляхти ╕ черн╕, наприклад, виражен╕ в сарматському м╕ф╕ походження польсько╖ шляхти). А тому под╕л державних кордон╕в по етн╕чному принципу не мав практичного значення. Державн╕ кордони визначалися правом сильного. Тим б╕льше, що вся ╓вропейська ел╕та була пов'язана давн╕ми родинними (зокрема, династичними) зв'язками, сп╕льною мовою (латиною) ╕ сп╕льною церквою. (Зауважимо, що власна "етн╕чна" мова в т╕ часи взагал╕ мала найменше значення). (В╕дголосок такого стану речей ╕ тако╖ ментальност╕ ми можемо бачити в знаменитому комун╕стичному гасл╕ "Пролетар╕ ус╕х кра╖н, ╓днайтеся!". Вважалося, що кап╕тал╕сти (шляхта) вже ╓ об'╓днан╕, бо для кап╕тал╕ста не ╕сну╓ нац╕╖, а т╕льки прибуток. В такому раз╕ пролетар╕ також мали об'╓днатись, бо для них ╕деал св╕тового комун╕зму мав бути дорожчим за нац╕ональн╕ ╕нтереси. Досв╕д показав, що "негр преклонных годов" аж н╕як не був схильний вивчати рос╕йську мову).