Перш за все кида╓ться в оч╕ в╕дм╕нн╕сть укра╖нц╕в в╕д найближчих сус╕д╕в, поляк╕в. Це була цив╕л╕зац╕йна в╕дм╕нн╕сть, яка проявляла себе в ментальност╕. Ключове слово, яке характеризу╓ в╕дношення польсько╖ шляхти до хлоп╕в - послушенство (pos?usze?stwo), тобто повне безправ'я хлопа перед паном. Шляхт╕ здавалося, що можна законом встановити певн╕ права (наприклад, юридично перетворити козак╕в на кр╕пак╕в, як це було зроблено в 1638 роц╕) ╕ послушенство посполитого слухняного люду, що не бачить соб╕ життя без шляхти ╕ мр╕╓ про польський "культурний плуг", запану╓ автоматично. (Якби не було впевненост╕ чи хоч би над╕╖, що под╕бн╕ постанови будуть виконуватися, то ╖х би не приймали). Полякам було незрозум╕ле прагнення укра╖нц╕в, особливо - укра╖нських селян-хлоп╕в, до вол╕, як до найб╕льшо╖ ц╕нност╕, ╖х дивували ╕ лякали пост╕йн╕ заворушення ╕ повстання селян, непокора, при тому що кр╕пацтво на укра╖нських землях було об'╓ктивно значно м'якшим н╕ж у сам╕й Польщ╕. Спроба Хмельницького в 1651 роц╕ розпалити внутр╕шню в╕йну в Польщ╕ шляхом п╕дбурення польських селян до повстання (за посередництвом О. Костки-Наперського) зак╕нчилась провалом. Незважаючи на вс╕ зусилля, п╕дняти вдалося лише невелику групу гурал╕в з П╕дгалля (Podhale) в Татрах.
В польськ╕й ментальност╕, на в╕дм╕ну в╕д укра╖нсько╖, найб╕льшого значення надавалось походженню, ╕сторичним кореням. (Це знайшло в╕дображення в польськ╕й ╕стор╕ограф╕╖, особливо - стар╕й. М╕ж ╕ншим, М.╤. Костомаров також поставив походження на перше м╕сце серед ознак, що визначають народ). Шляхетн╕сть, чистота кров╕, пряма л╕н╕я в╕д сармат╕в ╕ ще дал╕, аж до легендарного Яфета ╕ аж н╕як не в╕д Хама - все це мало надзвичайне значення для польського шляхтича, бо на цьому була заснована його шляхетська г╕дн╕сть ╕ його право панувати над посполитими хамськими нащадками. "Польська шляхта це - електорка корол╕в, батько й мати сенату, виконавець суду, сила в╕йська, оздоба миру, щит вольност╕. Так╕й велик╕й ╖╖ чест╕ заздрять сус╕ди, не розум╕ють варвари, лякаються неприятел╕", Piotr Mieszkowski, 1625 р╕к. (Ц╕каво, що такого типу укор╕нену в походження ментальн╕сть серед поляк╕в можна зустр╕ти ╕ сьогодн╕, в часи ун╕версальних ц╕нностей). То ж не дивно що Ф. Рав╕та-╫авронський, який написав к╕лька праць з укра╖нсько╖ ╕стор╕╖, вже в нов╕ часи, в 1913 роц╕ констату╓: "туранськ╕ етн╕чн╕ корен╕, що зас╕ли в кров╕ укра╖нського народу руського ╕ час в╕д часу вибухають, були одн╕╓ю з найважлив╕ших причин, що кидають той народ в об╕йми безмежно╖ свавол╕, ╕ що роблять з нього дуже ненад╕йний ╕ малопридатний матер╕ал для державного буд╕вництва, ╕ то ще надовго", тобто знову ж таки "не пощастило з походженням". Варто зазначити, що коли ╕сторик мав на уваз╕ такий тип державност╕, який на той час був в Рос╕╖, (частиною яко╖ на той час була Польща), то в╕н безумовно, мав рац╕ю - такою Укра╖на стати не могла, так само, як ╕ шляхетською Польщею з ╖╖ нап╕врабськими холопами. Наведу ще одну думку, що стосу╓ться Хмельниччини. "╤ нав╕ть тод╕, коли збройн╕ сили бунту були на вершин╕ свого розвитку ╕ могутност╕, нав╕ть тод╕ не з'явилася серед того люду ╕дея окремо╖ в╕тчизни, прагнення до завоювання державно-незалежно╖ Укра╖ни", Edward Abramowski. Щоправда, цей пол╕тичний мислитель ╕ ф╕лософ робить неспод╕ваний (вт╕м, ц╕лком лог╕чний для поляка) висновок, що "то був класовий конфл╕кт того ж самого народу, внутр╕шн╕й конфл╕кт Реч╕ Посполито╖". Йому не могло прийти на думку, що для укра╖нця прагнення до державност╕ на той час не ╕снувало. Укра╖ною ставало все, куди сягала ╕ укор╕нювалась укра╖нська ментальн╕сть, спрямована проти ╕де╖ панування людини над людиною. Не ма╓ значення яка то буде держава - аби була свобода. Саме так не могло вм╕ститися в голов╕ боярина Бутурл╕на, що в╕н ма╓ присягнути козакам в╕д ╕мен╕ царя, щодо недоторканост╕ ╖хн╕х вольностей. Б╕льш сутт╓ву р╕зницю м╕ж поляками ╕ укра╖нцями в╕дзначив М.╤. Костомаров: "Поляки и Южноруссы - это как бы две близкие ветви, развившиеся совершенно противно: одни воспитали в себе и утвердили начала панства, другие - мужицтва, или выражаясь словами общепринятыми, один народ - глубоко аристократический, другой - глубоко демократический". (Две русские народности, 1861). Як тут не згадати висловлювання Шан Яна (IV ст. до н. е.): "Коли народ сильний, арм╕я вдв╕ч╕ слабша, коли народ слабкий, арм╕я вдв╕ч╕ сильн╕ша. Коли народ слабкий - держава сильна, коли держава сильна - народ слабкий. Тому держава, що йде ╕стинним шляхом, намага╓ться ослабити народ". Прост╕ше говорячи, сильний в╕льний народ ╕ сильна держава - дв╕ реч╕ несум╕сн╕.
Досл╕дниця укра╖нсько╖ св╕домост╕ Тереза Хинчевська-Геннель в вище цитован╕й книз╕ так ╕ не спромоглася дати в╕дпов╕дь на основне питання - яким чином св╕дом╕сть руса перетворилася в св╕дом╕сть укра╖нця, ╕ що було найб╕льш сутт╓вим в цьому перетворенн╕? Причина поляга╓ в тому, що вона досл╕джувала ментальн╕сть перш за все шляхти, тод╕ як перетворення св╕домост╕ в╕дбувалося в народн╕й мас╕, якраз в процес╕ творення ново╖ цив╕л╕зац╕╖ на баз╕ ново╖ соц╕ально╖ практики. Еволюц╕я русько╖ княжо╖ ел╕ти (Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Збаразьких, Корецьких, Сангушк╕в, Чорторийських), особливо п╕сля Любл╕нсько╖ ун╕╖ 1569 року, була однозначною ╕ вела до ╖╖ включення в склад польсько╖ шляхти. Досить сказати, що Януш Острозький вже в 1593 роц╕ пос╕в посаду крак╕вського каштеляна, на як╕й перебував аж до 1620 року, а зм╕нив його на ц╕й посад╕ знову ж таки русин за походженням, ╢жи Збаразький. Сумно в╕домий Ярема Вишневецький став катом укра╖нського народу. Майнова ел╕та прагне влади ╕ ментально в╕ддаля╓ться в╕д власного народу.
Головна приваблююча риса укра╖нства полягала в бездержавност╕, як ╕де╖ ╕ спрямованост╕ сусп╕льства, (хоч ця ╕дея формулювалась дуже просто, як воля). Ця бездержавн╕сть полягала в по╓днанн╕ свободи ╕ самоорган╕зац╕╖, коли соц╕альною одиницею ста╓ громада - сп╕льнота в╕льних, незалежних, самост╕йних ╕ самодостатн╕х людей. Ото й була укра╖нська ╕дея - ╕дея в╕льно╖ громади в╕льних людей, яка сама себе году╓ ╕ сама себе захища╓ - народ-в╕йсько. ╤ ╖й не потр╕бн╕ жодн╕ княз╕, пани, цар╕ ╕ псар╕, "бо ми ж таки люди, не собаки!". Але головне було не в сам╕й ╕де╖, а в тому, що ця ╕дея була вт╕лена в конкретну соц╕альну практику. Хочеш жити так як ми? Роби так як ми. Д╕╓в╕сть ц╕╓╖ ╕де╖ ╕ практики обумовлена тим, що ╕дею започаткувало саме життя, а практика стала результатом щонайменше двохсотл╕тнього розвитку. В XVI стол╕тт╕ з╕ швидк╕стю степно╖ пожеж╕ почали виникати в╕льн╕ поселення, що мали назву найсолодшого слова - свобода, або слобода (слоб╕дка). В XVII стол╕тт╕ вже на ╕нших землях виник ц╕лий рег╕он - Слоб╕дська Укра╖на (Слобожанщина), де твердо закр╕пилось укра╖нство. Всяка ╕дея, що не супроводжу╓ться практичним результатом дуже швидко втрача╓ силу. Сила укра╖нсько╖ ╕де╖ полягала в тому, що в ╖╖ основ╕ було найдорожче - свобода. Сила - в свобод╕.
Важливо ще раз п╕дкреслити, що укра╖нська ╕дея була створена самим народом, його найпрост╕шими верствами - селянами ╕ козацтвом, а тому вона розповсюджувалась також в першу чергу в народ╕. Ел╕та, ноб╕л╕тет завжди знаходяться в т╕й чи ╕нш╕й м╕р╕ на служб╕ держав╕, в залежност╕ в╕д не╖, бо власне держава гаранту╓ правовий статус особи, а тому повинн╕ п╕дтримувати в╕дпов╕дну лояльн╕сть до держави. Кр╕м того вони мають в╕дпов╕дати стандартам свого соц╕ального стану. Шляхта литовська ╕ польська, до яко╖ влився руський ноб╕л╕тет, фактично утворювала пол╕тичну нац╕ю, бо мала значн╕ спадков╕ права ╕ вольност╕, а також демократичн╕ ╕нститути. Тож не дивно, що спочатку виник феномен руського шляхтича "gente Ruthenus natione Polonus", який п╕зн╕ше ц╕лком усп╕шно остаточно полон╕зувався. Укра╖нська ╕дея була для новоспечено╖ шляхти так само чужа, як ╕ для традиц╕йно╖ польсько╖. Тож не дивно, що утворення укра╖нсько╖ нац╕╖ йшло знизу, а укра╖нство залишилося в основному в сел╕ ╕ вже з села п╕шла нова хвиля укра╖нства в нов╕ часи. "Судьба южнорусского племени устроилась так, что те, которые выдвигались из массы, обыкновенно теряли и народность; в старину они делались поляками, теперь делаются великороссиянами: народность южнорусская постоянно была и теперь остается достоянием простой массы". (М.╤. Костомаров, Две русские народности, 1861). Вт╕м, найважлив╕шу роль в цьому в╕дношенн╕ в╕д╕гра╓ наявн╕сть державност╕ - держава завжди п╕дтримувала майнову ел╕ту ╕ розвивала прояви державност╕ в нац╕ональних формах титульного народу. Зв╕сно в цьому полягала проблема, (а може й трагед╕я) власне укра╖нсько╖ ел╕ти, ╕снування яко╖ суперечило державним ╕нтересам ╕ колон╕альн╕й пол╕тиц╕.