Ніхто б не похвалив, бо перетягнув їх на стратегічно важливі напрямки й ніжно, пестливо перезамінував, отож здобув ще більшого спокою, аби не відволікатися від розвідки.
Доволі пряма дорога, вдень майже безлюдна, вночі оживала, щось кудись перевозилося, і Жорік крізь тепловізор непомалу лютився.
Ну, наприклад, повідомиш на позиції про автоколону, і доки наші «гради» наведуться, то вже нікого й нема, проскочили.
Тому хлопець відчував, що в ньому є якась ідея, яка вперто не випливала на поверхню, а тільки дратувала, а бодай її!
Бо раніше, повзаючи в пошуках мін, він двічі наштовхнувся на припорошені снаряди, адже боєкомплект танка не весь здетонував, а розкидав дещо навкруги — один, щоправда, з увім’ятою гільзою, ну то й що? Потроху хлопцева увага разом з цими набоями поринула всередину перекинутої башти.
Атож, гармата, стирчить вона куди треба, то хлопець притахторив трохи гасу, розмочив іржавий замок і, впершись ногами, таки одкрив казенну частину і змазав її, де зміг.
Відкрив стволину й крізь неї побачив небо, то що — хіба туди ціляти?
Жорік довго намірявся, аж доки почав підкопувати важку башту, яка втрамбувалася і, звісно, не посунулася.
Однак, приповзши на другий день, хлопець побачив, що таки просіла спереду — ґрунт потроху поступався, й жерло нахилилося.
Сподівався, що її щасливо не розірве, тут на поміч прийшла давня історія ще з 70-х років, коли на Тернопіллі колеги-спелеологи відкрили карстову печеру і нарекли її «Атлантида», бо там поряд була ще одна загадка — старий дот з гарматою всередині. Про неї, іржаву, місцева влада не раз сповіщала у военкомат й інші армійські інстанції, але ті лише одмахувалися, дивно це, якщо зважити, що діялося колись у бандерівських краях.
І ось одного дня один з юних спелеологів смикнув там якогось важільця, від чого снаряд усередині несподівано вистрелив. Байдуже, куди поцілив, головне інше — жерло не розірвалося. Ну, тут набігло переляканого керівництва і зброю демонтували. Але не про це мова.
Бо тепер поставала проблема, як націлитися вночі?
Адже прозирити тепловізором крізь стволину не вдавалося.
Отож розвідник почав заміряти гуркіт далекого мотора, звукові особливості полягали в тому, що спочатку долали похилий пагорб, а тоді ефектно відлунювали по цей бік, потім фуркотіння мотора зрадливо скидало оберти; отож він удень вчився слухати із заплющеними очима, як і коли гуде мотор.
«Так і музикантом можна стати» — власне, музика й наштовхнула хлопця на снайперську ідею.
Так-так, поганий той розвідник, який не хоче стати снайпером. І от, нарешті, є така можливість.
А от як із перекинутої гармати «снайперувати», як навестися вночі?
Тут на допомогу прийшли самураї, так-так, з давніх середньовічних воєн Японії.
Легенда оповідає, що вороже військо надовго облягло фортецю, а облога надто затяглася. А серед оборонців була одна флейтистка, і от, щоб здолати нудьгу, вона виливала свій сум о нічній порі музикою. Чи знала вона, чим це окошиться? Можливо, бо чому б тоді їй не грати вдень?
І от сталося: кожної темненької ночі ворожий полководець прибував під високий мур фортеці, обирав там найзручніше місце і впадав у ейфорію од високого мистецтва.
От питається: а як без тепловізора його поцілити?
Виявилося, що й на це в самураїв знайшлася вигадка: вдень вони навели на це місце добрячу фузею, зафіксували міцно мотузками, а вже вночі, давши флейті награтися, завдали фінального акорду — стрельнули!
І геть точно — ворожого воєначальника не стало, й облога щасливо урвалася.
Цікаво, чи та флейтистка й снайперка — одна і та ж особа?
Отож, зиркнувши вдень у «пряму наводку», він радісно побачив осьову лінію далекої шосейки, навівся на неї, посунув трохи дуло, налягаючи на стовбурець.
Жоріка тим часом мучила інша естетична проблема: який набій закласти першим — бронебійний чи фугасний?
Порадившись із самим собою, вирішив, що ліпше бронебійний, адже в автоколоні може виявитися попереду бетеер або й беемпе, а для нього кориснішим буде саме такий заряд. Бач, танкова довжезна гармата б’є з нелюдською силою, вона здатна проткнути що завгодно.
Зборовши останні сумніви, розвідник протягнув мотузку із замка, подалі від башти, й заліг, втупивши тепловізора в ніч.
Шумова картинка постала раніше — автоколона сильно поспішала, отож Жорік захвилювався, а коли гуркіт вискочив на пагорб, він, виждавши мить, щосили шарпнув.
І пташка вилетіла, наче фотографічний зблиск гармати вирвав із пітьми не лише бризки води, викинуті з башти, а й автоколону, котра завмерла в спалаху, тимчасово цілісінька, бо снаряд не долетів, — броньовик, далі джип, дві штабні машини, камуфльований автобус, вантажівка педералів, цистерна — словом, увесь джентльменський набір,
щоби, вмить пронизаний, спалахнути по черзі,
спершу випатраний бетеер,
потім зблиснули наступні, досконало засліпивши тепловізор, а Жоріка — радістю, аж він насилу схаменувся, щоб кинутися в башту й закласти наступний заряд,
було тільки дві секунди, щоб перезарядитися: «козак стріля, а Бог кулі носить».
Гуркнуло, однак не так вдало — певно, перший приціл трохи збив планку, проте розворушив осине гніздо — по броні заляпотіли кулі.
Словом, почалося те, що і в давній притчі про двох бандерівських кумів:
«Було нас двоє, я і вуйко Йван. Аж видимо: їде фіра москалів. То вуйко Йван взяв Гранату, замахнувсі, але Граната випала й’му за ковнір. І вуйко пішов до пана Бога. І знов лишилося нас двоє — я і фіра москалів».
...Полум’я освітило околиці, отож солдати хутко отямились і, стріляючи, подалися перебіжками до позиції, Жорік пару разів огризнувся зі свого «калаша», не так для оборони, як краще вказати їм напрямок наступу.
Вони на деякий час залягли, а тоді, посипаючи кулями й матюками, знову почали оточувати Жоріка.
Але його вже там не було; своєю потаємною стежиною він квапливо виповзав звідти, тож коли ті разом кинулися в атаку, їм враз стало не до нього —
кілька мін добряче трусонули дійсність, сповістивши, що вона тепер навколо складається з мінних полів.
...Виглядав він некепсько, лише трохи в глині, однак вона не затуляла щастя, яким пашів розвідник; друзі радісно плескали по плечах, витрушуючи куряву, він сміявся у відповідь, одганяючи втому, яка от-от наповзе на нього, а далека заграва ворушила темряву, ще раз оглушивши вибухом міни.
Наступний день Жорік відлежувався, відпивався волонтерським чаєм, слухаючи компліменти, особливо коли вони були по рації, і вже вкотре переповідав:
— Чесно кажучи, боявся. Хто ж його знав, у якому стані гармата? Прочистити я її не зміг. А як рвоне? Бач, там одна гільза була трохи прим’ята, чорт її зна, як вона себе поведе.
— Повела! — невідомо про що підказували колеги і просили чомусь повторити про мінне поле.
Минуло трохи днів, і Жорік, обвішений обладунками, взяв у руки свого щупа, взяв рамки, взяв із собою, звісно, чуйку і знову вирушив до засідки.
— Ох, не ходив би ти туди, — радили друзі. — Бог його зна, чи педерали вже переказилися?
— Федерасти! Як же не ходити? Треба ж назад розставити таблички.
— Які ще таблички? Надгробні?
Жорік почухав потилицю:
— Можна й так сказати, таблички, які я був повисмикував, ну, з написами, що заміновано.
16
— Ти, Чупа, — лейтенант струснув рацію, бо батарейки сідали, — правильно мислиш, но ні фіга не вийде.
У нього не повертався язик назвати її повне ім’я Чупакабра, занадто вродливою вона йому здавалася навіть крізь радіозв’язок.
— Та вони переп’ються там всі, — наполягала вона, вдаючись до лагідних інтонацій, чудово знаючи, як вони діють на лейтенанта на прізвисько Мічурін. — Його по ефіру вже кілька разів поздоровили з ювілеєм.
Лейтенант зазирнув у записничка:
— Фаддєй, — прочитав він поганяло єсаула.
— Точно, — похвалила рація.
— Воно, звісно, поздоровляти наперед — погана прикмета, а надто по ефіру... но шо ми можемо? Атакувать? Ти здуріла, девочка, ти б спершу батальйон підмоги прислала, ми оно вже півроку без ротації, де сил узять? Да там точно всі казачки переп’ються в дупель, — погоджувався він, — но нам туди не добраться, ти б понтони спершу навела, — стримав він, як вихований, матюки про річку Луганку, що відділяла їх від позицій супротивника.